Спілкуючись із ветеранами російсько-української війни, ми дізналися багато особистих історій, сповнених громадянської відваги, рішучості, самопожертви в ім’я України. Проте багато цих розповідей із присмаком болю, почуттям несправедливості, образи і навіть безнадії. Усі негативні емоції й думки ветеранів викликані якраз недосконалими рішеннями й політиками владних структур, а також несприйняттям і нерозумінням цивільними людьми проблем, потреб, фізичного і психічного здоров’я, емоційного стану ветеранів, які пройшли тяжкі випробування в гарячих точках війни.
У переважної більшості учасників бойових дій досвід адаптації, повернення до цивільного життя дуже непростий. Цьому є важливі причини – об’єктивні й суб’єктивні, й кожен ветеран проходить власний шлях адаптації, ресоціалізації. На жаль, на сьогодні в Україні немає виробленої чіткої системи, не створена належна інфраструктура, недостатньо спеціалістів (особливо в сільських населених пунктах), які б надавали комплекс необхідних послуг ветеранам, їхнім родинам, а також проводили б широку роз’яснювальну просвітницьку роботу серед населення.
Саме тому колектив журналістів редакції газети «Прапор» узяв на себе сміливість зробити певні кроки у приверненні уваги суспільства до проблем ветеранів та актуалізації цього питання в громадах.
У нашій роботі в цьому напрямку ми спираємося на підтримку органів місцевого самоврядування, громадських організацій, на самих ветеранів та їхні родини, за що вдячні. Ми провели низку різних заходів, зібрали чимало інформації. І серед усього нам видається дуже важливим і вагомим висвітлювати саме позитивний досвід ветеранів у плані адаптації до цивільного життя. Така інформація може послужити ресурсом і прикладом для інших.
У попередньому номері газети ми розповідали кілька таких історій. Сьогодні знайомимо наших читачів із земляком із Новоборівської громади Сергієм Севруком – учасником бойових дій у зоні АТО, бійцем, який отримав інвалідність внаслідок участі у бойових діях під час повномасштабного вторгнення.
Сергій Севрук під час служби у війську отримав тяжке поранення, пережив низку складних операцій, втратив ногу. Сьогодні він бере активну участь у суспільному житті, у міжнародних спортивних змаганнях у команді таких же ветеранів з інвалідністю, спілкується із побратимами, відкритий до діалогу в суспільстві. Він веде активний спосіб життя. Ставить собі різні досить складні завдання і виконує їх, перемагаючи біль, втому, різні перешкоди. Ветеран щирий, доброзичливий у спілкуванні.
Із самого народження у 1989 році Сергій проживав у селищі Нова Борова. Тут відвідував садочок, бо батьки працювали на заводі залізо-бетонних виробів. Потім старанно навчався у школі №2. Закінчив 11 класів із гарним атестатом. Любив багато читати. Проте вирішив після школи закінчити професійно-технічне училище і здобув спеціальності електрогазозварювальника й водія. Паралельно він ще навчався й отримав диплом Житомирського коледжу бізнесу і права.
Після навчання проходив строкову військову службу у 95-й аеромобільній бригаді. Потім короткий час працював у спецпідрозділі міліції, в службі охорони. У 2015-2016 роках після мобілізації брав участь у бойових діях у складі 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади водієм «Уралу». Тоді Сергію довелося виконувати бойові завдання в районі тяжких боїв біля Авдіївки, Пісок на Донеччині.
У 2016-му звільнився з військової служби, працював в Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті, Житомирському заводі металоконструкцій. У 2021 році виїхав у Чехію на заробітки, де й застала його повномасштабна війна.
Пів року Сергій потихеньку збирався, купував спорядження і в жовтні 2022-го разом із товаришем повернувся в Україну. Невдовзі після навчання і злагодження вони стали бійцями підрозділу Головного управління розвідки. Сергій служив на Харківщині у званні молодшого сержанта на посаді командира відділення. Певний час у складі групи побратимів перебував на навчанні в Латвії. Вже тоді зрозумів, що наші військові, маючи бойовий досвід, багато в чому переважають у підготовці європейських. «Я пишався тим, що наші військові високого рівня», – наголошує Сергій.
Після навчання знову повернувся на Харківщину, Вовчанський напрямок. Четвертого червня 2023 року було одне з типових завдань, які виконував і раніше. Потрібно було «зачистити» турбазу. Сталося так, що група бійців, у складі якої був Сергій, опинилася на ворожих позиціях. Потрапили під мінометний обстріл і в зону ураження ворожим дроном. Під час пошуку укриття Сергій отримав тяжке поранення. Наклав турнікет на ногу. Завдяки побратимам, які несли його кілометрів п’ять під обстрілами, а потім уже командир організував евакуацію гелікоптером у Харків. Понад два місяці лікарі боролися за збереження ноги. Сергій переніс 20 операцій. Потім його відправили в Німеччину. І там лікарі прийняли рішення про ампутацію, адже стояло питання про загрозу життю.
Звичайно, дуже важко було це прийняти бійцю, проте мусив.
Сергій каже: «Тяжко це було. Проте я зараз можу стверджувати, що життя на протезі є!»
Так, він доводить це своєю участю у тренуваннях і спортивних змаганнях для військових з інвалідністю на човнах-драконах. Це командний спорт, він підтримує дух, дає фізичні сили. Сергій брав участь у клубному чемпіонаті в Італії в місті Ровенна з веслування на драгонботах. (А потрапив він у команду завдяки ветерану з Житомира Юрію Лисаку, про якого ми розповідали на першій сторінці в попередньому номері газети «Прапор»). Команда з Житомира тоді виграла запливи на 2 кілометри, 500, 200 і 100 метрів.
Одну із своїх медалей, які Сергій Севрук отримав на цьому чемпіонаті, він подарував у Новоборівський музей історії.
А нещодавно, на початку жовтня цього року, Сергій поставив собі завдання на протезі піднятися на Говерлу. І він це здійснив! Дуже було складно, фізично важко. Проте він зміг. І це перемога над собою, це великий ресурс віри у власні можливості.
Ми запитали пана Сергія, звідки він бере сили і натхнення для подібних вчинків. Він розповів, що ще в шкільні роки прищепив йому і ровесникам любов до спорту, до змагань вчитель історії, тренер баскетбольної команди Володимир Ставнійчук. Саме він возив учнів у гори, навчив плавати на байдарках по гірських річках у Карпатах, а також на Дністрі, Случі, Тетереві. Цю гарну традицію Сергій зберігав і в дорослому житті. Тому оті гарні емоційні спогади і зараз кличуть до таких дій.
А ще серед факторів, які дуже допомогли Сергію в реабілітації після бойових дій і після тяжкого поранення, – це, звичайно, підтримка і любов рідних, коханої дівчини. Дуже важливим є також надійність побратимів, вагома підтримка безпосереднього командира, який зробив усе можливе, аби врятувати життя і потім забезпечив фінансову, моральну, емоційну підтримку. Це вкрай важливо. А ще зараз дуже допомагає спілкування з ветеранами в громаді й в області, участь у спортивних заходах, спілкування зі школярами в рідному селищі.
Приклад Сергія, сподіваємося, буде корисним для багатьох ветеранів, хто переживає подібні труднощі.
Проте й у Сергія є поки що невирішене важливе питання. Уже пів року, як він мав би отримувати пенсію як людина з інвалідністю внаслідок бойових дій. Проте досі проблема відкрита. Але він на це все має оптимістичний погляд.
Підготувала Надія Панченко
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США»
