Жінки, що виїхали з дітьми за кордон, дуже часто переживають почуття провини, туги, невимовного болю за Батьківщину… Проте вони усе зробили так, як потрібно. Істинної правди немає. Кожне рішення – правильне для того, хто його прийняв. Воно непросте та важливе для збереження здоров’я і життя дітей.
– Ми вже звикли до нових умов життя. Тут добре, люди привітні, завжди раді допомогти. Діти мають усе необхідне, – розповідає наша землячка Аліна.
Вона говорить, та в голосі чути щем. Відчуваєтся, що їй дуже хочеться додому, проте вона повинна бути там, де діти в безпеці.
Рішення поїхати було важким для родини. Спочатку це питання навіть не піднімалося. Потім жінка почала розпитувати усіх, хто може допомогти дістатися до кордону. Їхати навмання було боязко, тому шукала якісь контакти. Родину в Німеччині порадили родичі, бо там раніше працювали.
– Нам дуже допомогла одна родина, яка вже мала досвід доставки людей до кордону з Польщею. У день, коли ми їхали, літаки над нами були дуже активними. Зовсім недалеко чулися вибухи. Нам було страшно, особливо боялися діти. Я вирішила їхати, хоча не учвляла толком – як і куди – ділиться Аліна. – А потім величезна черга із людей, що пішки переходили кордон. По дорозі до авто постійно підходили волонтери. Вони допомагали біженцям із дітьми підсісти в автівки. Зараз згадую, як я першою передала через паркан свою доньку якомусь чоловікові. Потім речі. Тоді він посадив дитину в авто, сказав: «Вони вас підвезуть»,- і пішов допомагати іншим. Я швидко подолала паркан, допомогла зробити це синові, й ми побігли. За кермом сиділа приємна жінка, поряд – її син. З дев’ятої вечора до четвертої ранку ми разом чекали черги. І дочекались. Далі наші шляхи розійшлись. Вони на авто їхали в інше місто. Ми з дітьми залишилися на трасі. Я зупиняла автомобілі, та ніхто не зупинявся. Я, двійко діток і три рюкзаки. На нас лише дивились і проїздили повз. Мій організм настільки був стомленим, що я не витримала і розплакалась. Я ридала, сльози просто градом падали додолу. До тями прийшла, коли почула, що плаче донька. Я мусила бути сильною. Витерла сльози, заспокоїла дитину. На щастя, поряд проїздили поліцейські. Вони люб’язно щось запитували, пояснювали, та я не могла вимовити й слова польською. Вони викликали іншу машину, дали дітям цукерки, постійно повторювали, що все добре.
Так ми потрапили у розподільчий пункт. Нам одразу дали цілий пакет із їжею та посадили на потяг до Варшави. Прямого сполучення з Дюсельдорфом не було. Квитки ми отримали аж на вечір. Тому ще день пройшов на вокзалі у Варшаві. Я навіть була рада, що ми спинились. Та й діти трохи заспокоїлись й мені стало легше на душі, – розповіла Аліна.
Найбільше її вразила гостинність та допомога поляків. Студенти, діти, дорослі, люди похилого віку – кожен щось робив. Надували кульки, роздавали солодощі, бутерброди, соки, іграшки… Просто посміхались.
– В інше місто ми приїхали знову вночі. І знову були намети з обігрівом, шведські столи з їжею. Нас забрали спати в приміщення спортзалу поліцейського училища. Зранку підйом. Ми не помістились у бус, що віз людей на вокзал. Директор училища взяв власне авто і відвіз нас. Це настільки зворушливо, що вони такі добрі, жертовні. Саме вони нам є рідними. Це відчувається в кожному погляді, в діях, у словах…, – розповідаючи, жінка не приховувала сліз.
Потім уся родина знову сіла в потяг і вже за годину була в Берліні. У Німеччині все було дещо по-іншому. Перше – це зовсім не знайома мова. Знову великі черги. Нарешті – квиток у кінцевий пункт – Дюсельдорф. До потяга 15 хвилин. Усі побігли до перону. Їжі уже не було, та необхідність встигнути на потяг була більшою, аніж стояти в черзі за їжею. Аліна втиснулась у потяг, щоправда, не у свій вагон. Довелось переходити. Їхали стоячи. Мала постійно просила їсти, намагалась лягти на підлогу вагона. Треба уло якось із цим справлятись. Старший син тримався, щоб не завдавати матері більших клопотів. У Дюсельдорфі їх зустріла родина, у якої вони зараз і проживають.
– Понад тиждень я була змушена давати заспокійливе сину. Донька перезбуджена також, часто вередувала. Проте, дякуючи добрим людям, все налагодилось. Ми ще в процесі оформлення документів, але нас усім забезпечують привітні німці, за що ми сердечно вдячні. Тут спокійно, затишно, нас добре приймають.
Та як би тут добре не було – усі ми дуже хочемо додому. Ми віримо, що скоро повернемось, просто треба трошки почекати, – додала Аліна.
Записала Любов Дем’янчук
