У 2019 році уряд затвердив зміни до Українського правопису. Найбільш обговорюваним став невеличкий абзац про використання фемінітивів. Одні скептично поставились до цього, інші, навпаки, зраділи. Чи важливо називати професії та посади жінок у жіночому роді, ми запитали у людей різних професій.
Ольга Котюк, психологиня, вважає:
– Особисто я не готова називати себе «психологинею». Для мене це звучить смішно, якось неприродно. Вважаю, що рівність жінок і чоловіків має виявлятися не на рівні слів чи назв, а на рівні професійності. Не важливо, що жінку називають психологом, важливо, що вона має більше звернень та клієнтів, бо хороший професіонал.
Дарія Хоменко, учениця 11 класу, розмірковує:
– Фемінітиви потрібні для того, щоб відділити жінку від чоловіка в будь-якій професії. Якщо в сім’ї є брат і сестра, вони називаються дядько і тітка для дітей родичів. Брат ніколи не називається сестрою і навпаки. Тобто, у кожного є права на все, і вони однакові, але стать різна… Це треба зауважити, говорячи про фемінітиви.
Богдан Мельник, лікар-хірург, говорить:
– У наші часи зросла роль жінки в суспільстві. А фемінітиви показують, що жінки є активним сегментом суспільства й беруть участь у різних суспільних процесах. Тому я абсолютно не проти, якщо в українській мові фемінітиви матимуть своє вагоме місце.
Марія Хімич, українська письменниця, що проживає у Канаді, говорить:
– Так, на мою думку, в українській мові потрібні фемінітиви, бо, по-перше, вони збагачують мову, а, по-друге, це виявлення поваги до жінок, які працюють у своїй професії. Жінки занадто багато років не мали права на освіту, працю, власний вибір… Фемінітиви – це своєрідний платіж за боргами, тріумфальне входження жінки в чистий, стерильний, лише чоловічий світ.
В англійській мові немає розподілу назви професій за чоловічим чи жіночим родом. Обов’язково є позначення перед прізвищем, це містер, місіс чи міс. Прагнення до ґендерної рівності виявляється в англійській мові тим, що при розмові про людей обов’язково потрібно казати він/вона або вони. А ось лише говорити він/його вважається поганим тоном, бо складається враження, що суспільство складається лише з чоловіків… У сім’ї, особистих стосунках популярно називати свою «другу половинку» партнером.
Учителька української мови Валентина Шевчук поділилась думками:
– До існування і новоутворення фемінітивів ставлюся з цікавістю. Мова – система, яка постійно оновлюється. Зараз на часі і в моді лексеми типу «директорка», «філологиня». Так, це незвично, але це нормально – зміни, у тому числі у сучасній українській мові. Єдина ремарка: уживати їх «з розумом», щоб, за словами мовознавця Олександра Авраменка, жінка-вівчар не стала «вівчаркою».
Художник Павло Гусєв висловив свою думку:
– Фемінітиви потрібні! З ними мова цікавіша і ще багатша, тому, для справедливості, «професорка» має бути, але точно так само, як і «дояр», однак є й складні випадки, наприклад: «електрик» чи «міністр», жіночі відповідники яких – «пані електрик» та «пані міністр», адже, погодьтесь, «електрикиня» або ж «електричка» трохи ріже вухо. Та це вже – справа науковців-дослідників!.. А княгині і вчительки (викладачки) є усталеними словами, бо з давніх-давен було чимало жінок-правительок і державниць; серед педагогів же (педагогинь) переважна частина – представниці жіночої статі. Тому все логічно! Були і є: графи й графині, князі й княгині, принци і принцеси, королі й королеви, імператори й імператриці, боги й богині тощо…
Думки різні, тому, певно, найкращим суддею стане час і, власне, самі мовці. Бо як не намагатимуться засоби масової інформації та держслужбовці просувати певні терміни та лексеми, – все ж мова живе завдяки людям. Наскільки потрібні нам фемінітиви, покаже час. Чи хочуть жінки бути політикинями, філологинями, майстринями, журналістками – покаже час.
А час зараз саме на боці тих, хто потребує називатися не професіоналом, а професіоналкою.
Про обов’язкову увагу до статі мовця в англійській мові говорила Марія Хімич. А ось, наприклад, у німецькій мові вже давно існує суфікс, що легко перетворює назву професії в чоловічому роді у жіночий рід – «in» (der Lehrer – die Lehrerin). Олександра Гайдаєнко у своїй праці «Історія та місце фемінітиву в німецькій та українській мовах» зазначає: «У німецькій мові… також існують варіанти словотвору іншомовних запозичень… або за допомогою прикладки «-frau» (der Seemann (моряк) – die Seefrau (морячка). Множина в такому разі утворюватиметься для чоловічого та жіночого роду окремо…є і загальне поняття, що характеризуватиме всіх моряків та морячок – die Seeleute. Ця особливість може свідчити про існування в німецькій мові засобів для повної характеристики гендерного складу описуваних понять…».
В українській мові використання фемінітивів іще потребує вивчення. Наприклад, іменники і чоловічого, і жіночого роду утворюють свої форми множини (депутат – депутати, депутатка – депутатки), проте, якщо говориться про обидві статі разом, то множина утворюється від іменників чоловічого роду (він – лікар, вона – лікарка; множина чоловічого роду – лікарі, жіночого – лікарки; чоловіки і жінки разом – лікарі). Таке явище називається «мовним андроцентризмом» і є результатом патріархально закріплених правил, де чоловік вважався головним, важливішим, лише він приймав рішення і займав керівні посади. Варто також зазначити, що раніше фемінітиви в українській мові утворювались на позначення «приналежності» жінки чоловіку, наприклад донька – попівна, мірошниківна або дружина – Кайдашиха, попиха тощо. Мова, як дзеркало суспільної ієрархії, завжди пропонує спосіб, як її увиразнити, а в разі потреби, закріпити. Отже, зі зміною часів, змінюються і соціальні ролі. Жінки давно перестали бути «дружинами когось», тож і мова реагує на це відповідно.
Алла Архангельська у статті «До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиції і сучасність» зазначає, що у словотвірних словниках на 100% маскулінітивів припадає від 15,5% до 59,2% фемінізованих одиниць. Це свідчить про те, що наша мова потребує великої роботи, в першу чергу мовознавців. Не меншу роль мають відігравати і ЗМІ, бо саме вони надаватимуть фемінітивам важливості, розвінчуватимуть стереотипи про несерйозність, другорядність усього, що пов’язане із жінками і позначає їх.
Нині активізація процесів словотворення фемінітивів виявила низку нових найменувань жінки: мовознавиця, філософиня, можновладиця, олігархиня. Всі ці слова насичують нашу мову реаліями сьогодення.
Проте, якщо повернутися до історії, то побачимо, що фемінітиви таки стають вживаними і потрібними відповідно до подій, що переживають люди. І якщо колись давно жінки не мали права працювати, то тепер вони самостійно обирають собі професію до душі. Вже немає розподілу на «жіночі» та «чоловічі» професії. Чоловік перукар чи манікюрник не викликає осуду, так само, як і водійка чи зварювальниця.
«Суспільні стереотипні норми поведінки і сприйняття існуватимуть доти, доки буде кому їх підтримувати. Якщо ми й надалі будемо стверджувати, що «депутат», «директор», «заступник», «юрист», «бухгалтер» звучить статусніше, ніж «депутатка», «директорка», «заступниця», «юристка», «бухгалтерка», ми залишатимемося в суспільстві, відкритому для чоловіків і закритому для жінок. Ми ніколи не зможемо сказати, що проблем із дискримінацією за ознакою статі не існує, що у нас – правова держава і що жінки мають такі ж можливості для самореалізації, кар’єрного зростання, як і чоловіки. І надалі «жіночою» залишатиметься сфера обслуговування та розваг, а «чоловічою» – прийняття рішень і розподілу ресурсів», – говорять авторки порадника «Гендерна чутливість українських медіа» Богдана Стельмах та Оксана Ярош.
Коментар мовознавиці, перекладачки, журналістки, координаторки «Радіодиктанту національної єдності» Аліни Акуленко:
– Фемінітиви – питання не стільки мовне, скільки політичне. Тож відповідь на запитання «навіщо?» шукати марно. Значно продуктивніше відповісти на не менш важливі запитання «чому?» і «як?»: чому постала потреба у фемінітивах і як тепер нам із ними жити.
Фемінитиви нині в моді. І це базова теза для тих, хто ними користується. Саме в моді. Або в тренді. Бо насправді питання іменників на позначення осіб жіночого роду існувало в усі часи. І в усі часи вони творилися. Жінки почали здобувати вищу освіту – з’явилися студентки. Впевнено посіли своє місце в журналістиці – з’явилися журналістки. Те ж саме свого часу відбулося з лікарками, вчительками, акторками, спортсменками. Мова розвивається постійно, бо це – запорука її існування. І фемінитиви їй ніколи не були чужими. Інша річ, що останнім часом суспільні процеси дуже вже прискорилися. Ми нині опрацьовуємо інформації, отримуємо досвіду й переживаємо за рік емоцій стільки, скільки наші батьки свого часу – років за десять, а бабусі й дідусі, можливо, й за півстоліття. Мова за нами не встигає. І не повинна встигати. Бо інакше два покоління не розумітимуть одне одного. Мові потрібен час, щоб з усього масиву варіантів відібрати найоптимальніші. Зрештою, мова – це система систем, які самі себе регулюють. І все, що не вписується у внутрішню структуру мови, вона з часом викине на смітник мовної історії. Так уже було не раз і не двічі. Мода на фемінитиви мине. Але вони у мові залишаться. Бо ми потребуємо таких слів. Суспільні ролі змінилися, а мова – інструмент, який обслуговує суспільство. Якщо вона не відповідатиме на його запити і не задовольнятиме їх, то навіщо вона потрібна? Важко сказати, чи є майбутнє у синоптикинь, членкинь та іже з ними, але у фемінітивів майбутнє точно є. Широке й активно вживане.
Підготувала Любов Дем’янчук
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
