Невирівка. Колись це було гарне село. Тут вирувало життя. Тепер їдемо вулицями – приміщення магазину зяє зіницями порожніх вікон. Медпункт зачинений і давно не працює. У селі багато порожніх хат, від яких віє пусткою.
Це було бригадне село Рижанського колгоспу «Дружба». Тепер тут, де була колгоспна тваринницька ферма, ще залишилося кілька споруд, що потребують ремонту, а від силосної ями лише стирчить із землі частина стіни. На місці кормоцеху пасеться «розсипана квасолька» корів.
Розмовляємо із господарем цієї худоби, засновником і очільником місцевого фермерського господарства Сергієм Онищуком.
- Я виріс у сім’ї, де було дванадцятеро дітей. Батьки наші все життя працювали в колгоспі. І ми ще з дитинства всі трудилися разом із батьками. Скільки сил ми тоді віддали ще дітьми! Мама могла б не працювати, бо мала багато дітей, проте ж у неї було 42 роки трудового колгоспного стажу. А тепер батьки змерли, і все, що вони напрацювали, зникає.
У нашому селі була бригада Рижанського колгоспу «Дружба». Тут тримали 600 голів худоби. Я все життя тут працював. Різноробочим, потім кілька років був бригадиром. У колгоспі була хороша футбольна команда, теж «Дружба». Я 15 років у ній грав. І зараз люблю футбол. З дружиною маємо п’ятеро дітей. Наймолодший уже випускник у школі. Усі діти росли і нам допомагали, – розповідає про себе Сергій Васильович.
Розпитуємо про господарство: як створилося, скільки худоби, як працюють і якими силами.
- Господарство створилося на основі власних паїв. Оце три цих будинки, що була ферма. Ще мусив купити частки людські, бо електрику не можна було провести. Змушений був оформити фермерське господарство. Тепер знаю, що таке пенсійний фонд, що таке податкова і т. д.
Один виконую багато різних робіт: я і їздовий, і молоко вожу, і пасу корів, і обов’язки бухгалтера виконую, і все, що необхідно, роблю. Звичайно, дружина і діти допомагають. Найману працю використовуємо вкрай рідко. Із цим дуже проблеми на селі.
Зараз тримаємо 15 корів і четверо телят. Доїмо апаратами. Молоко здаємо в Поромівку.
У минулому році ще зводили кінці з кінцями, а в цьому – набагато трудніше. Долар підскочив, усе подорожчало.
От як із дитинства працював, так і працюю. Роботу люблю, тварин люблю, село своє. Проте душа болить за його майбутнє, – зізнається наш співрозмовник.
- А як починається ваш трудовий ранок?
- Ранок починається так: поснідали та й до роботи. Це ж не колись, як доярка о четвертій годині ранку вже була на фермі. В десять я виїжджаю з молоком. Об 11-тій в Поромівці прийомка. Так що нам зранку не дуже треба спішить. Але робота без вихідних. А ще догляд за тваринами, прибирання в приміщеннях, заготовка сіна і так далі, – розповідає Сергій Васильович
- .
- Чи бачите ви якусь перспективу для розвитку господарства і взагалі для малих господарств на селі?
- Сьогодні дайте людині техніку, приміщення, худобу – вона працювати не піде. А тим, хто робить, хто знає з дитинства, що це таке, то їм треба було щось накинуть, допомогти, підтримать. А є там ці кредити – хто їх бере? Великі господарства. А про нас ніхто не думає. Район не оставив хоч 10 гектарів для людської худоби. Проблема з пасовищами. Проблема із сінокосами. Оптимізму нема. Просто так склалось у нас, що ми вскочили в цю халепу і тепер ні туди, ні сюди. Тягнемо цього воза, поки духу хватить. Це ще колишня закалка», – тяжко зітхає фермер.
Так, оптимізму нема, на жаль. Ми його не побачили в очах господаря, не відчули з його розповіді, та й спілкуючись із іншими керівниками невеликих сільськогосподарських підприємств, ми чули подібні слова і думки.
Проте, як казала Леся Українка, «Без надії таки сподіваюсь…»
Підготувала Надія Панченко
