– На жаль, за ці три воєнні роки ставлення людей до військових дуже змінилося. Коли почалось повномасштабне вторгнення, кожен хотів боротися, допомагати, донатити, а зараз у мене склалося враження, що війна стосується лише тих, чиї близькі воюють, – ділиться думками Галина Косинська з Хорошева.
Їхня родина з першого дня повномасштабної війни долучилася до захисту держави. Вадим Косинський одразу пішов до військкомату, проте тоді брали молодших чоловіків, із досвідом. Тому він із сином Юрієм чергували на блокпосту поблизу Дворищ. Там чоловіки були близько двох місяців. 25 квітня 2022 року Вадим Косинський святкував своє 50-річчя. І саме цього дня йому таки принесли повістку. Він одразу пішов до центру комплектування та доєднався до лав ЗСУ. Його не зупинили грижі на спині, бо він розумів, що мусить захищати свою державу, свою сім’ю.
– Він поїхав у частину, там були навчання, злагодження, і потім його пустили додому. Я все не розуміла, навіщо він накуплює собі амуніцію, «смертники» замовив. Аж перед самим від’їздом зізнався, що вже їде в гарячі точки. Служив на посаді водія. Через особливості служби постійно перебував на бойових позиціях на Донеччині, – розповідає пані Галина.
– Син також не стояв осторонь. Удома залишив дружину Ольгу та семирічного сина Іллю й одразу за батьком пішов добровольцем. Був направлений на Чернігівський напрямок. Так склалося, що в частині Вадима звільнилося місце водія бензовоза, і Юрій зразу туди перевівся. Вони служили в одній бригаді, проте були в різних місцях. Бачилися раз у три-чотири дні, коли батько повертався з позицій, а син підвозив пальне.
Син був на Донецькому напрямку, коли отримав поранення. У машині тоді було четверо бійців. Бригаду накрило касетами. Юрій надавав допомогу побратимам й одразу навіть не помітив, що сам має складне поранення. Спочатку його доправили в Покровськ, потім – у Дніпро. Але операцію робили аж в Івано-Франківську. І нещодавно його вже списали із військової служби за станом здоров’я.
Жінка дуже емоційно розповідає про своїх рідних, хвилюється:
– Ось учора ворожа FPV-шка поцілила в машину чоловіка. Автомобіль згорів ущент, але, слава Богу, хлопці живі. Та й апаратура згоріла. Вадим каже, що зараз ці дрони, як пташки, літають. Дуже небезпечно там. Він має позивний «Старий». Усі побратими у нього молодші, але вони жартують, що як треба до позицій добігти, то Вадим не поступається молодшим, а то й швидше біжить. Біжить, бо хоче жити, як усі ми. Хоча насправді здоров’я у нього вже за ці три роки дуже погіршилося. Але, за висновками ВЛК, то ще й досі придатний.
Дуже хочеться, щоб інші люди розуміли, що воїнам треба заміна, бо вони виснажені, втрачають здоров’я та й бойовий дух.
Як почалася війна, то ми збирали кошти на авто для чоловікової бригади. Тоді нам дуже допомогли люди нашої громади, за що ми дуже вдячні. Ми тоді разом із людьми з Овруча збирали, бо в бригаді є хлопці звідти. Оце вони допомагають і досі. В тому числі й моя кума з Овруча. Постійно смаколики надсилають, сітки та інші потрібні речі. З Хорошева та з Рижан теж передавали маскувальні сітки, які плетуть в будинку культури. Це дуже допомагає хлопцям на позиціях замаскуватися від рашистів, за що ми щиро вдячні.
Дуже образливо чути від людей докори: «та твій і так часто вдома», «він же там добрі гроші має», «ну, він же сам захотів іти вбивати». Як пояснити людям, що вдома він усього по кілька днів буває, тому що машини привозить на ремонт, який просто затягується через складні поломки та брак коштів. Усі воїни зараз точно мають власну касу, яку використовують для потреб на ремонти техніки. Автівки заправляють також за власний кошт. А те, що син і чоловік пішли захищати Україну із власної волі, тепер дехто розцінює не як подвиг чи самопожертву, а як спосіб заробітку. Не розумію, чому люди так змінились, збайдужіли.
Розповідає жінка, як непросто бути самій удома. Вся тяжка фізична робота лягає на жіночі плечі. Так молода невістка Ольга і пані Галина мусили самотужки справлятися із роботою, яку переважно виконують чоловіки. А інколи їм просто необхідне слово підтримки, розуміння. Багато сліз вилито, ночей недоспано, і ніхто не знає, скільки все це триватиме.
– А свого хворого чоловіка не можна додому ніяк повернути. Хоча саме таким воїнам ми маємо дякувати і допомагати адаптуватися до життя. Чоловік у мене будівельник за професією. Знаєте, як він хоче додому, хоче не просто сидіти, а працювати, робити добро і красу. Заробляти гроші для сім’ї, а не ризикувати життям щодня, – ділиться наболілим пані Галина.
Непросто зараз українцям, котрих війна дійсно зачепила. Хоча дивно, що є люди, які вважають, що вона може пройти повз когось. Якщо ми не об’єднаємося, як тоді, у 2022 році, то можемо втратити свою державу через байдужість і відсторонення. Тож не будьмо байдужими! Донатьмо, думаймо, що говоримо одне одному, допомагаймо родинам військових! Тільки так здобудемо Перемогу.
Любов Дем’янчук
