Наш земляк, воїн-захисник Олег Болиславович Скоківський із села Турчинка Новоборівської територіальної громади Житомирської області загинув у жорстоких визвольних боях із окупантами на Харківщині 27 березня 2022 року, а повернувся додому на вічний спочинок 10 квітня 2023 року.
Світлий, веселий, життєрадісний хлопчик Олег підростав у Турчинці у звичайній українській сільській родині разом зі своїми старшими братами Олександром та Анатолієм. Був доброю, спокійною, люблячою дитиною. Змалку був привчений до різної домашньої праці – і в городі, і по господарству. Уже з 11 років вправно косив, виконував іншу нелегку роботу. Проте за звичайними господарськими клопотами разом із друзями та братами знаходив час, аби й повеселитися, пограти у футбол, порибалити, сходити на полювання тощо. Робив усе із задоволенням, любив і працювати, і спілкуватися з друзями, з родиною. Був завжди душею компанії та улюбленцем серед близьких людей.
Народився Олег 29 січня 1983 року в рідній Турчинці. Навчався в Новоборівській школі №2. Після її закінчення здобув спеціальність зварювальника в Житомирському професійно-технічному училищі №5. Служив строкову військову службу в Озерному на Житомирщині.
Після служби зустрів своє кохання, Ольгу Батюк із Данилівки, створили сім’ю.
Понад 18 років Олег пропрацював за спеціальністю в різних підрозділах Іршанського гірничо-збагачувального комбінату. В 2021 році розрахувався з підприємства й поїхав на роботу в Польщу. Повернувся додому на новорічні свята. Мав квиток до Польщі на 27 лютого. Але у двері постукала повномасштабна війна…
Уже 24 лютого Олег та його рідний брат Анатолій отримали повістки і 25-го пішли служити в 95-ту бригаду. Служили в одному батальйоні. Разом воювали на Харківщині під Ізюмом. 27-29 березня минулого року під Кам’янкою були дуже тяжкі бої. Ворог інтенсивно поливав наших захисників шквальним вогнем. Олег виконував своє бойове завдання. Проте отримав тяжке поранення.
Анатолій бачив, як упав на полі бою поранений брат. Бійці забрали Олега, намагались надати допомогу. Брат змушений був, скріпивши серце, продовжувати бій, бо ворог озвіріло атакував.
Упродовж пів року й Анатолій, і вся родина щиро сподівалися, що Олег все-таки залишився живим. Припускали, що він міг бути серед поранених чи полонених. Шукали його скрізь, використовуючи будь-яку найменшу можливість. У травні 2022 року родина отримала сповіщення, що Олег вважається безвісти зниклим. Інтенсивні пошуки продовжили. Було здійснено тисячі дзвінків у різні інстанції, шпиталі та лікарні, до пошуків долучилися сотні людей знайомих і незнайомих. Надія, дружина Анатолія, розповідає, що серед людей, до яких зверталися за допомогою, переважно були такі, хто відгукувався, хто допомагав, чим міг.
У вересні 2022-го після визволення українськими військами цих територій на Харківщині розпочалися пошуки тіл наших загиблих бійців. У групі військових, які шукали, був і Анатолій. Коли йому побратими повідомили, що знайшли тіло брата, він його опізнав. Проте це упізнання не було офіційно зафіксоване і належним чином оформлене у присутності працівників відповідних служб (СБУ, інших). Родина вже знала, що Олег точно загинув тоді у бою, і є його тіло. Але для офіційної ідентифікації та оформлення документів необхідно було провести дослідження ДНК. Поки йшла робота з цим дослідженням, (а все виявилося непросто, бо батьки вже покійні, а дітей Олег не мав), тіло переміщалося у Слов’янськ, потім у Дніпро у відповідні відділення медичних закладів. Родині надходила пропозиція про поховання Олега в Харкові на Алеї Слави. Проте рідні вважали, що він має бути похований на своїй малій батьківщині біля могили матері, як колись про це сам і говорив.
Перша спроба ідентифікувати тіло за зразками, відібраними у старшого брата Олександра, не дала результатів. Тоді була ще одна спроба, і для цього Олегова дружина Ольга і Олександр їздили у Дніпро, і брат повторно здавав зразки ДНК, і ще брали зразки ДНК Олега з його особистих речей. Цього разу співпадіння було переконливим, що й зафіксували в документах.
А потім уже побратими із 95-ки доставили тіло додому…
10 квітня 2023 року відбулося поховання Героя-захисника Олега Скоківського. Попрощатися із Героєм, віддати йому належну шану прибули родичі, друзі, однокласники, численні земляки, військові, представники місцевої влади.
Відспівували загиблого за Україну Героя біля рідної хати в Турчинці священники ПЦУ: о. Петро із Новоборівського храму святого Андрія Первозванного та о. Віктор із Рижанського храму Різдва Богородиці.
Похоронна процесія прослідувала з Турчинки в Нову Борову. В центрі селища біля адмінбудівлі відбулася громадянська панахида. Зі словами скорботи за загиблим Героєм виступив Новоборівський селищний голова Григорій Рудюк. Зокрема він сказав: «У перші дні війни ми проводжали Олега з цієї площі на захист Батьківщини. А сьогодні, на жаль, ми прощаємося з ним. Проте його загибель і смерть багатьох інших наших Героїв-захисників не є марною. Ворог отримає по заслугах. Перемога буде за нами. А подвиг Олега та інших героїв назавжди залишиться в нашій пам’яті та в історії держави України».
Із болем у серці мовила на мітингу і вчителька, класна керівниця Олега Раїса Власюк. У приватній розмові вона розповіла: «Усе, що можна сказати найкращого про людину – це про Олега. Він був спокійним, малослівним, скромним учнем, дуже доброю людиною. На будь-які прохання відгукувався і всім допомагав. На жаль, ми втрачаємо найкращих».
Друг Олега, його односелець Валентин Литвинчук, згадує: «Ми з Олегом недалечко жили, разом працювали в Іршанському ГЗК і в Києві, разом рибалили, ходили на полювання. Його завжди поважали колеги на роботі, бо він був гарним спеціалістом. Не мав шкідливих звичок. До людей ставився з добром завжди. Нам його дуже не вистачає».
Поховали нашого Героя-захисника на кладовищі в селі Лісовщина Коростенського району, поряд із могилою матері.
Нехай Господь упокоїть душу загиблого Воїна в Царстві Небеснім. А ми завжди пам’ятатимемо його подвиг і завжди будемо вдячні за те, що він захищав свободу і незалежність України, життя і свободу кожного з нас.
Слава Героям!
Підготувала Надія Панченко
