***
Одна жінка часто сварилася з чоловіком. Він її дратував – сперечався, помилявся, купував не те, що треба, забував важливе, інколи залишав немиту чашку чаю, хропів… І з роками це все ставало нестерпним. Вона дорікала йому, він огризався, намагався виправдовуватись, захищатись…
Так минало життя. Діти виросли й давно жили окремо.
Жінка частенько замислювалася: а що, якби її життя склалося інакше? Якби вона не вийшла за цього чоловіка, а знайшла когось цікавішого? Багатшого. Гарнішого! Напевно, вона поквапилась. Даремно віддала свою молодість такій звичайній людині – не дуже успішній, не надто яскравій, нецікавій… І тепер доводиться його терпіти, як терплять старого облупленого кота з його вибриками.
І від цих думок їй ставало ще гірше. Адже, коли когось терпиш і вмовляєш себе це робити – ця людина починає дратувати ще більше. І дуже сильно.
Уночі вона старалася відсунутися від чоловіка подалі. Дратувалася через його хропіння. «Як же ти мені набрид!» – сердито думала вона.
Але однієї ночі їй наснився страшний сон. Про чоловіка. Про те, що його більше немає. Просто немає – і все.
І вона закричала. Заплакала. І прокинулася – від того, що чоловік обіймав її і схвильовано питав:
— Чого ти плачеш, Оленка? Що сталося?
І тут вона ридма заплакала. Бо зрозуміла: більше ніхто у світі не назве її так – «Оленка». У п’ятдесят вісім років ніхто вже не назве.
Ніхто не обійме вночі, не запитає: «Що сталося? Чому ти плачеш?» Нікому немає діла до наших нічних сліз.
Ніхто не буде терпіти нас – з нашими примхами, криками, вимогами й поганим настроєм. Близьких у нас дуже мало. А той, хто вночі обійме – узагалі один. Оцей, поруч. Трохи повненький, з вусами. Теплий і живий.
Вона мовчки обійняла його й заснула. Вони були вдвох. Найрідніші люди.
І вона теж хропіла. Просто не знала про це.
Звісно, вони все одно інколи сварилися. Так буває у всіх. Але жінка більше ні про що не жалкувала. І більше берегла чоловіка.
Бо бути одному – погано. А тих, кому є до нас діло, – одиниці. І, можливо, вони теж могли б знайти когось кращого. Багатшого, гарнішого, терпеливішого… Але вони вибрали нас. І терплять. І люблять. І живуть поряд, поки не прийде час розставатися. І нехай цей час не настане якнайдовше…
Підготував Олександр Голяченко
