Наш земляк Сергій Панченко Serhii Panchenko свого часу працював у редакції газети «Прапор». Потім доля закинула його у Київ, де він нині мешкає з родиною. 26 червня Сергій, його дружина та троє дітей укотре відчули «асвабадітельную» місію русні.
Далі – враження Сергія Панченка про той ранок у столиці нашої держави.
***
Цього ранку особливо соковито співали птахи за вікном. Виводили кожну нотку. Пернаті так не співали до війни. Або то я занадто скучив за містом і гіперболізую будь-який його звук. Тим більше мирний.
Жодного зайвого звуку. О 4-ій ранку Київ ще не прокинувся і не заглушив міським шумом.
Спів лився єлейним звуком і, навіть на мить здалося, що немає війни. Що не було. Ну, не нормально, що в світі з таким прекрасним співом убивають людей, натискають кнопки для запуску ракет, загарбують чужі території.
О 04:39 залунала повітряна тривога. Вона агресивно переплелася зі співом пташок. Відтіснила на задній план.
А о 6-ій в Київ прилетіли російські ракети. Наш район. В житлову 9-поверхівку.
У братській (перекреслено) бл*дській країні вирішили, що нема чого в українській столиці насолоджуватися миром і співом пташок. І запустили мінімум 4 ракети. Кажуть, що й більше.
Я не вмію когось проклинати. Але є всесвітній неписаний закон.
За все доведеться відповідати. Зло повертається. Все повернеться. З подвійною силою. За все.
І за страждання 7-річної дівчинки, яку рятівники витягли сьогодні з-під завалів. За обірваний спів, забрані життя і поламані долі, за порушений мир. За всі руйнування, тривоги, смерті… Буде заплачено високою кривавою ціною.
Божі млини мелють повільно, але незворотньо.
© Serhii Panchenko, 26 червня 2022 р. Київ
Підготував Олександр Голяченко
