Холодомор – це розплата.
У цьому заголовку нема нічого зловтішального. Розплата – це не покарання (як комусь може це прозвучати). Розплата – це передусім самоаналіз. Коли зимно й темно – маємо нагоду в тиші й темряві прокрутити в умі 30 років симуляції державотворчості.
Й без зайвого нагнітання себе спитати: а як так сталося, що за 80 км від Львова – інший світ, де різнокольорово блимають вітрини, власники закладів сушать голову над різдвяними декораціями, громадяни розкуповують святкові лоукости на південні напрямки, триває затишне й буденне життя – а за 80 км від них ми сидимо на передпоріжжі середньовіччя.
Війна прийшла саме туди, де за 30 років так і не постала сильна, самодостатня, національна держава. І це – спільна відповідальність кожного сущого, хто потерпає від війни дуже спереду чи дуже в тилу.
Впадати в позу безумовної жертви – замало, і нечесно, і халявно, і несправедливо. Бо будувати українську Україну ми навіть зараз повноцінно ще не почали. І тому за 80 км від нас зараз залюднені кав’ярні пахнуть штрудлями, а в нас інші запахи – болю, страждань, смертей, війни.
Саморефлексійні сеанси – некомфортні, але рятівні. Країна, яка 30 років знеструмлювала українізацію, має тепер напотемки відмотати плівку назад і пообіцяти самій собі вийти з цієї війни українською Україною. І тоді будуть вітрини, й неонові вогні реклам, і лоукости на південь.
Або – не будуть. Це залежить від ступеня відмороженості тих, хто не здатен розуміти очевидне навіть при свічках.
Підготував Олександр Голяченко
