Фанатам російської літератури в Україні присвячується.
Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ про НЕПОТРІБНІСТЬ російської літератури для УКРАЇНИ і СВІТУ.
Раджу нинішнім захисникам Пушкіна, Булгакова і К. перечитати публіцистичні твори нашого знаменитого письменника, етнографа, фольклориста і педагога, майже 185-річного Івана НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО. Найцікавіші в цьому контексті:
«Непотрібність великоруської літератури для України і для словʼянщини», 1878 рік;
«Українство на літературних позвах з Московщиною», 1891 рік.
Лише деякі корисні, повчальні і пророчі думки класика української літератури 19 століття:
«Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурами; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних…
Великоруська нація молода, з ДИКИМ консервативним характером…вона все тягне назад, а не вперед і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости…
Наші московські брати-словʼяни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони ПРИНИЖУЮТЬ наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватися по своїй літературі, задержують розвиток нашого народу, не дають йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській.
Вони придержали розвиття вищої нашої верстви, бо й вона колись багато втеряла часу, поки вивчалася в середніх школах по-великоруській, втеряла часу, може, не на один десяток років. Скільки загаяли часу наші ученики, скільки списали паперу, поки видовбали собі в голову ту одну букву Ъ».
P. S. Іван Семенович Нечуй-Левицький (народився 13 (25) листопада 1838 р. с. Стеблів, Черкащина – 2 квітня 1918 р., Київ) – український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.
Друкуватися почав 1868 р. («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 р.), повістей: «Бурлачка» (1878 р.) -про життя заробітчан, «Хмари» (1874 р.), «Над Чорним морем» (1891 р.) – про діяльність української інтелігенції.
Нечую-Левицькому належать гумористично–сатиричні твори «Кайдашева сім’я» (1879 р.), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 р.), «Афонський пройдисвіт» (1890 р.). Виступав і як драматург (комедія «На кожум’яках», історична драма «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї» (1875 р.) тощо), етнограф–фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 р.) та лінгвіст («Сучасна часописна мова в Україні» (1907 р.); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 р.) тощо).
Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.
Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні.
Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.
1927 р. письменник Валер’ян Підмогильний зробив спробу дослідження особистості Нечуя-Левицького за допомогою фройдівського психоаналізу. За його версією, оскільки Нечуй-Левицький любив квіти, то відповідно мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька боявся. Тому він начебто обрав собі псевдонім «Нечуй», щоб отець Семен не чув про сина-письменника.
Підготував О. Голяченко
