Російські виродки підірвали плотину Каховської ГЕС. Через тиждень Каховське водосховище припинить своє існування, і блакитне море, що простягнулось на карті від Каховки і майже до самого Запоріжжя, тепер залишиться тільки на картах. Так само, як на довоєнних картах залишаться Бахмут, Мар’їнка, Вугледар, Попасна – але вже не існуватимуть в реальному житті. Тепер до них приєднаються десятки сіл і містечок, змитих водою – змитих разом з будинками, тваринами, домашніми пожитками. Масштаби того, що сталося сьогодні, ще важко уявити – мозок вперто відмовляється усвідомлювати реальність того, що на відновлення природи Півдня підуть десятиліття і, можливо, за мого життя ці землі вже ніколи не стануть такими, як раніше. Можливо, вони ще підірвуть Запорізську АЕС – від скажених тварин можна очікувати всього – і тоді місця мого дитинства остаточно перетворяться на пустелю. Але, власне, вони і так уже загадили все, що тільки могли.
Сьогодні багато емоцій. Не знаю, кого як, а мене переповнює відчай від власного безсилля. Здається, за останній рік я розучився емоційно реагувати на чергове пробите дно, але на цей раз нахлинуло. Таке мерзенне, тягуче відчуття безсилля і злості на самого себе і на весь світ через те, що ти фізично не можеш дотягнутись до горлянки конкретного російського вилупка, який руйнує твою країну, не можеш убити власними руками (хоча все частіше здається, що смерть для росіян була б занадто легким покаранням). А завтра все буде по-старому. Світові ЗМІ напишуть (уже пишуть), що «сторони конфлікту звинувачують одна одну», заряджені лівацькими ідеями прогресивні європейці розповідатимуть, що «все не так однозначно» і аплодуватимуть російським емігрантам за їхню остогидлу мантру «нет войне», африканці з азіатами оприлюднять черговий мирний план, бо їм, бачте, через цей «територіальний конфлікт» нема чого жерти, а отже, треба шукати компроміс, і на поступки, звісно, має піти Україна; Орбан, Папа Римський і маразматичні рок-зірки, проливаючи крокодилові сльози, знову закликатимуть не давати Україні зброї, бо це, мовляв затягує війну, а ООН розродиться черговою заявою ні про що. Словом, звичайний день звичайного життя. І тільки ти втрачатимеш віру у те, що бумеранг таки повернеться до тих, хто його запустив. Єдине, чого мені хочеться – це те, щоб росіяни отримали вдесятеро більше того, що вони принести на нашу землю за ці дев’ять років. Господи, не залишай цей народ непокараним.
P.S. І я не згоден, коли нас, українців, називають русофобами. «Русофоб» в дослівному перекладі – це той, хто боїться росіян. Ми не боїмося їх . Ненавидимо всім серцем і всією душею, зневажаємо, гидуємо ними – так, але не боїмося.
Автор: Ihor Lifanov
Підготував О. Голяченко
