Мама і мобілізація
Сидимо на маминій кухні, п’ємо її фірмовий чай із глоду та шипшини. Розмовляємо про насущне.
«Кажеш, мобілізувати треба цілу країну, – спроквола розмірковує мама. – Кажеш, треба вводити базове військове навчання для всіх чоловіків від 18 до 60 років… Воно так, без масової мобілізації нам не визволитися. Але й перегинають із цим – хапають хлопців на кожному кроці, тягнуть волоком у армію… Я м’якше дію».
«Ти про що, мамо?» – здивовано питаю.
«Вчора нарешті вибралася в поліклініку. Вертаюся, дибаю з паличкою, на тротуарі ожеледь, совзаю помалу, куди мені спішити… І гоп – зупиняється збоку машина, дуже крута. Визирає з віконечка молодюк, угодований, червонолиций, веселий.
«Бабко, ви так тяжко йдете. Сідайте, підвезу вас».
«Та я, синку, й так дійду. Стару кров треба рухати».
«Сідайте, сідайте. Вам який напрямок?»
«Я би, неборе, сказала, про який напрямок думаю, але не знаю, чи тобі туди по дорозі».
«Кажіть, бабко, не соромтеся. Куди скажете».
«Мене більше непокоїть напрямок авдіївський, і куп’янський, і бахмутський… Знаєш такі?»
Криво посміхнувся, дав газу – і будь здоров! Рукопис «Мамине вікно»,
Мирослав Дочинець
Підготував О. Голяченко
