Деякі думки для ветеранів про мій досвід гри у театрі.
Є реабілітація через спорт, чому не має бути її через театр. І не важливо, який великий театр або маленький. Це, принаймні, дуже чудовий досвід.
Актор не важка професія. Важка професія солдат.
Актор може зіграти солдата. А солдат тільки себе.
У актора відомість.
Впізнаваність.
Популярність.
А ще у актора завжди є ім’я.
Солдат нажаль безликий.
Але завжди слави більше у солдата, ніж у актора.
Задоволення від любої справи залежить від того з кім ти її робиш.
Партнери по сцені – свої.
Ми разом в одному окопі. Вони допомагають підказують, як що треба тягнуть. Успіх будь якої вистави – це також спільна перемога.
Хвилювання немає. Є відповідальність.
Треба зробити свою справу добре, для партнерів по сцені та для глядачів, які прийшли отримати задоволення.
Коли провідний актор, якій був задіяний у нашій п’єсі отримав повістку у ТЦК та СП, я подумав, що скоро окрім чоловіків-ветеранів з ампутацією та акторів пенсійного віку, на сцені не буде кому грати.
А, якщо, подумав я, написати п’єсу саме під них, ветеранів з ампутацією.
Тут дуже багато матеріалу.
Навіть той самий Гамлет Шекспіра, якщо буде зіграний актором на протезі, вже буде мати інше забарвлення та сенс.
Короче, пацани, тут немає нічого такого, що ви вже не робили до цього.
Юрій Вєткін
