Оксана Слободян: «Хочу бути корисною для тих, хто втратив кінцівки на війні»

Медикиня Оксана Слободян, капітанка Збройних сил України – одна з тих, хто рятував життя захисників і захисниць у зоні ООС та продовжує цим займатися під час повномасштабної війни. Президент України вручив пані Оксані медаль «За врятоване життя».

Народилася Оксана у Хорошеві в родині Віктора та Лариси Лозовських. Із дитинства захоплювалася професією рідної тітки, яка працювала медичною сестрою в Житомирській обласній лікарні. Уважно спостерігала, як та доглядала за хворими, виконувала призначення лікарів. Їй подобалося, що тітка допомагає видужувати хворим. Тому й собі вирішила обрати професію медикині. Навчання у школі Оксані давалося легко, адже мала гострий розум, була допитливою, активною, любила багато читати. Школу закінчила із золотою медаллю. У шкільні роки займалася у секції аеробіки місцевої дитячо-юнацької спортивної школи під керівництвом тренерки Наталії Козаченко. Досягла високих результатів – неодноразово ставала переможницею змагань різних рівнів. Пам’ятає усі поїздки команди не лише в обласний центр, а й Україною, особливо в тоді ще не окупований Крим.

– У 2011 році вступила до Вінницького медичного університету імені Миколи Пирогова на бюджет, – розповідає Оксана Вікторівна. – Після його закінчення, у 2017 році, ми з однокурсниками ще не знали, ким хочемо бути. Зазвичай, люди думають, що студенти з першого курсу знають, яку спеціалізацію обиратимуть, але це не так. Я теж ще тоді не знала, ким хочу бути, але, подумавши, обрала анестезіологію, бо вважала цей фах найбільш важливим. Пізніше вступила до військової медичної академії на факультет анестезіології та реанімації. У 2020-му році закінчила академію з червоним дипломом і поїхала за направленням на роботу у Хмельницький військовий госпіталь.
Обрати військову медицину Оксану змусила цікавість. Їй здавалося, що військові медики дружні й постійно підтримують одне одного, працюють злагоджено, як одна команда. Припущення дівчини підтвердилися під час вступної кампанії до академії.

– Найважчим був екзамен із фізкультури. Було дуже тяжко, деякі з абітурієнтів навіть втрачали свідомість. Навантаження було величезне, але всі підтримували одне одного, ми стали ніби однією командою. Було цікаво і приємно. В Україні на той час уже тривала операція об’єднаних сил, тому я розуміла, що військова медицина вкрай необхідна, і медики дуже потрібні, аби лікувати поранених, – ділиться медикиня.

Понад чотири роки Оксана Слободян працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії у Хмельницькому військовому госпіталі. За цей час їй довелося бачити не лише порятунки поранених, а й смерті. Робота анестезіологів – це не лише знеболення, а й догляд та лікування пацієнтів у відділенні реанімації.
Зокрема, складним моментом є спілкування із родичами пацієнтів, які не завжди розуміють важкість стану близької людини. На думку Оксани, це один із найтяжчих моментів у роботі нині, а ще робота з пацієнтами, які втратили кінцівки на війні, тобто пережили ампутацію. У спілкуванні з такими пацієнтами медпрацівник має бути не лише анестезіологом, а й психологом. Такі пацієнти потребують особливої уваги…»

У 2021 році їй довелося працювати у медичних закладах прифронтових міст Донецької області: спочатку в Покровську, потім у Авдіївці.
– Тоді Авдіївка знаходилася на «нулі» за 2 кілометри від фронту. Щоранку прокидалися від звуків вибухів, але вони були не близько. Роботи тоді вистачало, та було легше, ніж нині, – поранених менше. Та мені було непросто, бо тоді у лікарні я була однією спеціалісткою з анестезіології. Доводилося надавати допомогу і цивільним жителям міста. Здебільшого, такі випадки траплялися вночі. Потрібно було прокидатися і працювати, швидко приймати правильні рішення.
Від початку повномасштабної війни мене направили у Дніпро у складі аеромедичної евакуації. Гелікоптером транспортували поранених до медичних закладів України. Пригадую, як було складно перші пів року. Не зрозуміло, скільки триватиме та коли закінчиться війна. Тоді поранених було багато, а медичного персоналу не вистачало. Ми практично жили на роботі, бо оперували вдень і вночі, – пригадує Оксана.

Медикиня весь час вчиться й розвивається, бо у її професії постійно впроваджуються нові методики, новації. Так, ввели систематизовані протоколи надання допомоги пацієнтам із хронічним болем, травмованим, пораненим. Почали також використовувати регіонарну анестезію – знеболювати конкретні ділянки тіла поранених. Такий вид знеболення полегшує стан пацієнта/пацієнтки, особливо, якщо була ампутація.

– Основна причина ампутації у поранених – це джгути, які перебували на кінцівці більше чотирьох-шести годин. Допускається тримання джгута або турнікета до двох годин, після чого треба його перенакладати нижче, щоб був кругообіг у ділянці, де він стояв. Якщо цього не зробити, то у місці накладання турнікету утворюються метаболіти, які є токсичними. Чим довше він стоїть, тим більше їх утворюється. Причина тривалих накладань – неможливість вчасно евакуювати поранених із місця обстрілу. Але якщо рятувати кінцівку й зняти джгут (турнікет), то можна втратити життя пацієнта. Наші хірурги завжди намагаються врятувати кінцівки пораненим. Був такий випадок, коли пацієнт сам просив ампутувати ногу, бо вона висіла на «клапті», а лікарі, навпаки, боролися до останнього, аби її врятувати, – розповідає Оксана Слободян.

Зазвичай, лікарка проводить вдень 4-5 наркозів, а на початку повномасштабної війни було по 8-10. Медикиня радіє, коли вдається якісно провести знеболення пацієнта, який надходить до неї збудженим, із сильними болями, а отримавши допомогу, почувається набагато краще. Оксана вважає, що захисники не повинні терпіти біль.
Нині у її телефоні переважають фото поранень, які просять зробити військові, щоб бачити, як виглядає рана «до» та «після».
В умовах такого напруженого і складного ритму роботи людина змушена шукати ресурси для відновлення. Для пані Оксани – це прогулянки й фотографування природи. Так вона відновлює сили й ментальне здоров’я.

Розраду й підтримку дає їй сім’я. Вона з чоловіком не ділять домашні обов’язки на «чоловічі» та «жіночі», кожен робить те, що потрібно, і обоє мають можливість професійно розвиватися.
У складі лікарів відділення анестезії та інтенсивної терапії Хмельницького військового госпіталю, окрім Оксани, працює ще одна медикиня. У них злагоджена командна робота, де кожен і кожна чітко й старанно виконує свої обов’язки. Від цього залежить подальший результат лікування пацієнта.
– У моїй практиці були складні випадки, коли вдавалося врятувати безнадійного пацієнта. Та й поза роботою доводилося рятувати людей. Якось у громадському транспорті у чоловіка почався епілептичний напад. Пасажирки просили дати йому таблетки. А при такому нападі це категорично заборонено, тому що хворий може вдихнути таблетку, а це може зумовити обструкцію дихальних шляхів (втрату здатності дихати – авт.). Ще був випадок, коли допомагала під час нападу панічної атаки у жінки, – ділиться медикиня.

У професії Оксана бере приклад із відомих українських лікарів. Серед них – професор Олександр Дубров. Слухає його лекції, вивчає кращі лікарські практики. Підтримують також і дають поради колеги. Прикладом витривалості, стійкості та братерства-сестринства є пацієнти й пацієнтки. Усі вони хочуть швидко одужати й повернутися назад на фронт, до своїх.
Оксана вірить у Перемогу. Сподівається, що цей день настане якнайшвидше. Розмірковує, що й після перемоги продовжить розвиватися як фахівчиня. На її думку, ця війна стала полем розвитку українських лікарів. Їхній досвід та кращі практики згодом вивчатимуть інші країни світу. А ще вона дуже хоче стати корисною для тих, хто втратив кінцівки на війні.

– Можливо, з часом почну допомагати в розробці протезів, які б максимально повертали до мирного життя поранених. Спілкуюся із ними часто і чую нарікання щодо обмеження функціональних можливостей протезів. У розмовах зі мною військові діляться, що їх турбує ставлення суспільства до людей без кінцівок або з протезами. Тому ще одним важливим аспектом їх соціалізації є правильне ставлення з боку оточення. Суспільство має навчитися цим правилам, – наголошує Оксана Слободян.

Ірина Сівінська
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу

Прокрутити вгору