Нині жінка у військовому строї вже не викликає подиву. І підрозділи ЗСУ в соцмережах і медіа все більше розповідають про військовослужбовиць і їхній внесок у захист країни. З однією з них, пані Вікторією, інструкторкою в підрозділі школи тактичної медицини, наша сьогоднішня розмова.
– Вікторіє, звідки Ви родом?
– Я народилася в селі Копанівка Хорошівського району. З дитинства залишились теплі спогади про проведений час у бабусі Ольги разом з усіма її онуками. До шостого класу я навчалася в школі в сусідньому селі Топорище. Згодом тато підписав контракт із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, батьки переїхали до Житомира.
– Ким хотіли стати? Теж військовою?
– О, актрисою театру (сміється). Проте передумала, як ішла подавати документи, бо нині бути актрисою, як на мене, не перспективно. Тому обрала Житомирський медичний інститут, який закінчила в 2019-му році за спеціальністю «медична сестра». У нас був предмет «Військова медицина», ми навчалися у військовому госпіталі, тому я налаштувалася після інституту працювати там же за фахом. Коли прийшла, – попросили почекати, поки звільниться місце. Я виходжу з госпіталю, йду вулицею повз одну з військових частин і думаю: зайду у них спитаю.
Я ледь потрапила у частину — там охорона, двері, поки я знайшла дзвінок, зрештою, пояснила, чому турбую. У них місця не було, але мене направили на співбесіду у 95-ту бригаду.
– До батька?
– На той час він служив в іншій частині. На КПП мене питають, чого прийшла. Я кажу: «На співбесіду, працювати медичною сестрою». А мені: «Дєточка, у нас не працюють, а служать». «Так точно, — відповідаю я, — служити». Цього ж дня пройшла співбесіду, отримала відношення, потім ВЛК — і я призвана.
– А вдома знали?
– Ні! На той час я вже жила окремо від батьків. Сама пройшла всі необхідні процедури і тільки потім поставила рідних перед фактом. Телефоную мамі: «Мамо, я завтра йду в армію. Ви можете прийти мене провести до районного військкомату». У неї істерика, сльози: «Навіщо, ти — жінка!» Батько теж був категорично проти, бо він служив у тій армії, де жінок дискримінували. (Я кажу за 2010-ті роки, коли у жінок служба була не така, як зараз). Батько розповідав про всі нюанси, не лякаючи, але насторожуючи, з акцентом, що не туди я пішла.
Але мене вже чекали у військкоматі. Не прийшла б сама – приїхали б і забрали (сміється).
– Ви проходили військову підготовку?
– Так. Спочатку пройшла базову загальну підготовку звичайного солдата-стрільця, а тільки потім прийшла в частину як медсестра. Тут усе разом поєднано.
– Для багатьох стрибнути з парашута є мрією, у Вас це була робота.
– Це моя улюблена робота. Пригадую, коли мене поранило і сказали, що будуть ампутувати ногу, бо довго була з турнікетом і виник синдром тривалого стиснення… Як я плакала і просила залишити ногу — стрибати хочу! Для мене це було дуже важливо.
– Перший стрибок пам’ятаєте?
– Мій перший стрибок таки співпав із початком місячних. Якраз мала завантажуватися у вертоліт, а тут… Для мене це було «ок». Зрозуміло, що організм перебудовується – тиск, атмосфера. Я попередила старшого, що місячні, і якщо мені стане погано, то знайте — це не я (знову сміється). А він? Він сказав: «Ок, але це твої проблеми».
– Ваша перша реакція, коли почалася велика війна?
– Я була в Донецькій області на плановому виконанні, виїхали ще восени. Я пам’ятаю, що тоді почало гупати, а на виконанні гупає постійно, то ж я не здивувалась. Мій чоловік, а тоді ще хлопець, подарував класнючу рожеву піжаму-кенгуру з хвостом і вушками.
Я після наряду прокинулась і в цій рожевій піжамі, з пледом сірим у білі зірочки на плечах, спускаюся вниз вияснити у колег, що то гупає. Навколо всі біжать, кіпіш якийсь. Йду до знайомої Маринки, а вона теж тільки з наряду, недавно заснула, нічого не знає. Я повернулася до себе, через кілька секунд командир влітає: «Віка, повна бойова!» Всі вже на цей час були повністю готові до відсічі. Паніки я не бачила. Швидко спрацювали й чекали наступних команд. Знаєте, нас дуже добре готували, тренували, різні збори проводили.
– Українська армія була підготовлена?
– Не можу сказати за всю, але мій підрозділ — так.
– Вікторіє, Ваш чоловік теж військовослужбовець? Як Ви познайомилися?
– Після полігону, де ми були на бойовому злагодженні бригади, він прийшов до мене попросити довідку, щоб не голитися.
– Для носіння бороди потрібна довідка?!
– Звичайно, для цього мають бути певні протипокази. В армії ти повинен бути підстрижений, поголений. Якщо ж борода, то охайна. Відповідний зовнішній вигляд. Він прийшов за довідкою, а людей багато. Тільки приїхали, купа справ. Наш діалог був пошепки один одному на вушко. Він: «Довідку можна?» Я: «Нічим не допоможу, можете піти до мого командира за дозволом. Якщо є показання, тоді поговоримо». Інтимно так вийшло. Згодом він мені телефонував із проханням дати номер офіцера, перепитав, що я сьогодні роблю, і прийшов до мене під час наряду з кавою і шоколадкою. Шоколадку з’їв сам, я випила каву, і ми разом уже три роки.
Чоловік зробив пропозицію, коли я була на кріслі колісному, і ніхто не розумів, чи буду ходити.
– Ви заговорили про поранення. Як його отримали?
– 18 березня 2022 року ми заступили на добове чергування в зоні виконання бойового завдання в Харківській області. Все було, як завжди: приїхали, готувалися, ввечері надійшла інформація, що є поранені в певній точці, потрібно поїхати і забрати. На карті показали, куди. Ми втрьох вирушили, але не доїхали, бо підірвались на міні та отримали авіаудар по машині. З живих залишились я і лікар, водій загинув.
– Хто Вас підтримували у лікуванні?
За два з половиною роки витратила багато особистих коштів. Ні до кого не зверталася, просто приходила в лікарню, говорила про проблему, мене оперували. У 2022-му році лікували як військовослужбовицю, безкоштовно, тільки платила за препарати й обстеження. На сьогодні маю розрив ланового симфізу тазу та перелом крижово-лобового з’єднання тазу з лівого боку. Знаю, що зараз у мене найкращі українські лікарі. Я не мала жодного післяреабілітаційного періоду, то сподіваюся теж його отримати. На останню операцію і післяреабілітаційний період була змушена відкрити збір. Рідні написали про це у соціальних мережах. Для мене просити було стресом, навіть істерика почалася. Я щиро вдячна працівникам міської бібліотечної системи Житомира, тітці Анні та її подрузі Мілі, котра у свій день народження оголосила збір для мене, 95-й бригаді, де я служила, і військовій частині, де я нині проходжу службу. Було багато репостів. Чесно, я такого не очікувала.
Вікторія Краснопір, начальниця департаменту соціальної політики Житомирської міськради, допомогла з пошуком клініки. Вона вийшла на зв’язок із Міністерством охорони здоров’я. Клініку для мене знайшли в Україні. Взагалі, до того мені вже зробили в Україні дві дуже неуспішні операції на тазу з дуже поганими наслідками, у мене ламалися після них тазові кістки, а деякі навіть відмерли. Плюс почалися проблеми з жіночим здоров’ям.
– Незважаючи на діагнози, Ви — мама. Як ризикнули?
– Після внутрішньої кровотечі в 2022 році мені сказали, що не зможу мати дітей або буде потрібне шалене лікування. Ми з чоловіком із цим змирилися, купили суріката Бусю, насолоджувалися разом тим, що вижили.
У 2023-му році після поранення я вийшла на службу, лікувалась, працювала, ходила в наряди, жила повним життям. На жаль, для бойової бригади я не підходила, тому перевелася в іншу частину.
Коли дізналася про вагітність, якраз тривав період переведення з однієї посади на іншу, екзамен. Склала на «відмінно» і підходжу до командира попередити, а самій соромно. Хоча розумію, що ми всі люди, і у цих чоловіків є жінки, дочки, і я не вчора прийшла служити. Підходжу, а начальник постійно зайнятий, я кажу, що вагітна, місце зберігатиметься, а людини не буде, тому зрозумію, якщо не візьмете. Він, трохи відриваючись від паперів: «Ти все сказала? Тоді йди і служи». Через три дні наказ: я – інструкторка в підрозділі школи тактичної медицини. До декрету я викладала, бігала, повзала, їздила у відрядження.
– Лікарі як поставилися до вагітної у військовій формі?
– У них вибору не було. Я могла пропустити якусь перевірку, бо у мене іспит у школі. Відчувала, що все добре. Ліки виписують, я кажу, що не треба, ми завтра з малою на танку замість ліків будемо кататися (сміється). Я фізично себе не обмежувала, хоча командир просив важке не піднімати. Знаєте, я тільки на сьомому місяці одягнула цивільний одяг. Знаю, що є форма для вагітних, але я не бачила у нас.
– Вікторіє, що б Ви порадили жінкам, які хочуть служити в українській армії?
– Кожній обов’язково знайдеться місце, підрозділ, військова частина. В армії для жінки завжди є робота. Всьому можна навчитися, тому сміливо долучайтеся.
Людмила Лобачова
Фото надані Вікторією
Матеріал створений за підтримки Волинського прес-клубу