29 січня виповнюється 110 років від народження Григорія Миколайовича Литвинчука (29.01.1913 – 09.06.1999) – учителя та краєзнавця, що зробив великий внесок у вивчення та збереження історії краю, розвиток самодіяльного мистецтва.
Народився Григорій Миколайович у с. Дворище, більшу частину свого життя віддав педагогічній роботі, при цьому довгі роки був організатором та актором драматичних гуртків у селах Дворище, Сколобів, Солодирі та районному центрі Володарську-Волинському.
У фондах Хорошівського народного музею історії зберігаються листи Григорія Литвинчука до краєзнавця Олександра Голяченка. Написані вони чітким, акуратним, розбірливим почерком. Кожен лист – це невеликий нарис про людину чи подію, часом емоційний, а переважно детальний і виважений. Хронологічно листи охоплюють період від 1988 по 1996 рік.
Ось лист, написаний у грудні 1988-го. Григорій Миколайович хворів, хворіла й дружина Марія Андріївна. За короткими фразами про несприятливі життєві обставини проглядається і тривога, і жаль за незавершеними справами. І навіть якийсь розпач від того, що багато із запланованого не зроблено . Особливо хвилювався за матеріали до історії села Дворища, що збирав усе своє життя. Ще в 1963 році, коли розпочалася підготовка до написання багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР», Григорій Литвинчук підготував детальний нарис з історії села, з посиланнями на архівні джерела, зі спогадами очевидців подій. Проте більшість зібраних матеріалів, особливо про дореволюційне життя, так і не була опублікована. У 1987 році він узявся за написання книги. Але різні життєві обставини та хвороби не давали можливості завершити справу. У своїх листах він побивався, що дуже підводить Йосипа Мартиновича (авт. Й.М. Забродського з Іршанська), який йому допомагає і всіляко підтримує.
Лиш хвороби відступили – від печалі й туги не залишилося і сліду. У листах за 1995-96 роки – спогади про людей і події, нові плани.
Ось розповідь про Омеляна Любименка, який у 1927-28 роках працював у Дворищенській школі, а пізніше – секретарем Володарськ-Волинського райвиконкому:
«На вигляд це був кремезний дядько козацької статури, носив шевченківські вуса, як усі тодішні українські інтелігенти, особливо сільські. Завжди приязний, доброзичливий, усміхнений, говорив, пересипаючи свою мову жартами. Таким запам’ятався мені Омелян Йосипович Любименко».
Наводжу цю цитату тому, що вона мені нагадала опис героя з якоїсь п’єси. Григорій Литвинчук дуже любив театр і сам був режисером аматорських постановок.
Григорій Миколайович згадує про виступи хору в Дворищенській школі, про драмгурток, на вистави якого збиралися жителі не лише з Дворищ, а й з містечка та навколишніх сіл.
У своїх листах автор переймався не лише точним викладом фактів, а й переживав за їх сприйняття. Так, в одному з них він просить не оприлюднювати прізвища окремих осіб, «згаданих із негативної сторони», бо це може бути неприємно родичам й неправильно потрактовано».
Згадуючи епізоди зі свого життя, факти біографії, Григорій Миколайович не раз наголошував, що був учасником війни. У листі від 16.12.1995 року писав:
«Варто було б двома словами згадати, що я учасник і інвалід війни, бо це дуже важлива сторінка в біографії людей мого покоління, щоб не склалася думка, що мене обминула «чаша сія»».
Проте за цими словами стояли не пафосні згадки про подвиги та героїзм, а біль зруйнованих людських доль. У листі за 15 січня 1996 року він пише:
«Дякую за те, що вказали, що я учасник Великої Вітчизняної війни. Може, для декого цей факт з біографії людини може видатися малозначущим, але для мене й для людей мого покоління це дуже важлива й трагічна сторінка нашого життя, яку ніяк не можна обминути й замовчати. Війна переламала наше життя, скалічила нас не лише фізично, а й морально. Люди, що пережили цю жахливу м’ясорубку, це воскреслі із мертвих. Внаслідок тяжких стресових ситуацій вийшли з неї з надламаною психікою, стали на все життя, що їм залишилось, душевно хворими, неповноцінними. Отже, обминути цей факт ніяк не можна».
У дні нинішньої російсько-української війни ці слова сприймаються зовсім інакше, ніж у мирний час.
У 1996 році в №3 від 10 січня районна газета «Прапор» у розділі «Краєзнавець» опублікувала коротку біографічну статтю про Григорія Миколайовича під назвою «Литвинчук Григорій Миколайович», де розмістила його портрет. А в №12 від 14 лютого цього ж року в газеті також у розділі «Краєзнавець» була стаття Олександра Голяченка «Доля рукописного журналу» про рукописний журнал «Бандура» і художню самодіяльність.
У цілому він позитивно сприйняв публікацію, зазначивши, що правдиво передані факти біографії. Разом із тим дуже переймався, що вийшов такий геть глянцевий, позитивний образ. Коли читаєш його відгук на публікацію в газеті, то здається, що чуєш трохи сердитий і роздратований голос:
«Щодо мене, то в мене буде до вас велике прохання. Нічого більше в газеті без моєї згоди не друкувати. Звичайно, крім критичного матеріалу, в якому будуть мене «розносити». Цього вже заборонити не можу. А позитивних відгуків уже досить. Їх і так уже забагато. В усьому треба зберігати міру».
Матеріали, зібрані Григорієм Миколайовичем, не пропали безслідно, не були втрачені, хоч він так і не встиг закінчити свою книгу. У 2001 році, вже після смерті автора, вона вийшла друком під назвою «Дворище: нариси з історії села Володарсько-Волинського району».
У своїх листах Григорій Миколайович мало пише про особисте життя, проте за короткими згадками про родину відчувається любов, турбота про дружину, гордість за дітей.
Теплі спогади про Григорія Миколайовича Литвинчука зберігають усі, хто його знав. Його статті та книга стали своєрідним підсумком діяльності творчої людини, вчителя, краєзнавця, дослідника історії рідного краю.
Людмила Горковчук
Використано матеріали із архівів
Хорошівського народного музею історії
