Мати, що втратила свою дитину, на все життя залишається з незагойною раною в серці. І таких матерів через війну з російськими окупантами в Україні багато. Ми платимо дуже дорогу ціну за нашу волю.
Світлана Порозінська із Небіжа Новоборівської громади на Житомирщині ще в лютому 2015 року пережила страшну втрату. Її 29-річний син Сергій, батько маленької Каролінки, віддав життя за Україну. Він служив за контрактом у Житомирській 95-й бригаді. Був у числі оборонців Слов’янська, Донецького аеропорту, шахти Бутівка. Загинув біля села Спартак на Донеччині. За свою героїчну ратну службу мав багато відзнак. Посмертно удостоєний медалі «За любов та жертовність за Україну».
Ніхто не може виміряти біль і горе матері, ніхто не може його втамувати. Проте Світлана Олександрівна з часом знайшла у собі сили, аби жити далі, докладати зусиль, щоб пам’ять про загиблих за Україну синів та доньок була належним чином вшанована.
Звичайно, підтримка була в родині: чоловік Віктор також тяжко переживав утрату, але тримався сам і підтримував свою дружину. Надавала сил онучка Каролінка – продовження Сергія, а також син Вадим, родина, друзі. Підтримка близьких допомагала усвідомлювати, що життя продовжується.
«Мені допомагає жити пам’ять про Сергія. Я весь час відчуваю, що він поряд. Лягаючи спати, молюся за упокій його душі, звертаюсь до нього із проханням прийти уві сні…», – із болем мовить Світлана.
Пані Світлана з чоловіком Віктором проживають у мальовничому селі. Вона любить це місце. Весь час жінка перебуває у якихось справах. «Зайнятість і результат від роботи надає мені сил. Почала малювати – це приносить втіху і задоволення. А ще дають наснагу подорожі, зустрічі з цікавими людьми, улюблені буденні справи. Я намагаюсь ставити щодня собі певні завдання і їх виконую. Усвідомлення того, що я справилась, що день прожитий із користю, – теж приносить якусь радість», – розповідає Світлана.
На жаль, зараз багато родин втратили своїх рідних на війні. Запитуємо Світлану Олександрівну, як краще спілкуватися із мамою, із батьками, які пережили таке ж горе, як і вона.
«Просто треба приділяти увагу таким родинам, мамам, запросити на спілкування, сказати, що їхній син чи донька були гідними людьми і загинули за велику справу – за Батьківщину. Попросити розповісти про свою дитину, можливо, щось таке, чого ми не знаємо. Відвідати разом із мамою могилу, посидіти коло неї… Це дуже прості речі, які може зробити кожен, хто поряд із такою матусею. Але потрібно їй залишати особистий простір… вона має побути й наодинці зі своїм горем, погомоніти зі своєю дитиною…»
Пані Світлана не лише займається домашніми справами, приділяє увагу своїм онучатам, але й активна в громадському житті свого села, громади, області. Бере участь у різних заходах із вшанування загиблих воїнів-захисників. Є активною членкинею громадської організації «Об’єднання матерів і дружин Захисників України».
«Я намагалася йти сама до представників влади. Не тільки вирішувати питання про вшанування мого сина. Я вже це виконала. Я допомагаю іншим, як це робити… На всіх рівнях є закони, постанови про вшанування пам’яті наших Захисників і Захисниць України, але вони дуже обмежені в даний час та залишені для виконання на рівні громад. Адже лиш там, де проживає родина загиблого Захисника/Захисниці України, найкраще знають потреби такої родини. Добрим прикладом є робота зі згуртування наших родин, яку проводить депутат Хорошівської селищної ради Валентин Недзельський та капелан Андрій. Спільні молитви і тренінги з психології допомагають нам побути разом, обговорити проблеми та шляхи їх вирішення. Навіть спілкування між родинами загиблих – це вже певна підтримка. Ми ділимося своїми бідами, і досвідом, і маленькими радощами. Це важливо», – ділиться пані Світлана.
В Україні війна. У такий час, можливо, не всі проблеми родин загиблих навіть на рівні держави вирішені. Знаємо, що пані Світлана спільно із активними жінками з громадської організації працюють над тим, аби і в цьому плані був дотриманий принцип справедливості.
«По-перше, не всі отримали на даний час статус члена родини загиблого… Є різні причини. Є небойові втрати, є втрати під час виконання військового обов’язку та смерть, пов’язана із захистом Батьківщини. Тому потрібен юридичний супровід таких родин, у правовому полі визначення пріоритетів. Необхідна допомога таким родинам отримати пільги згідно із законами України. Розміри пенсії у зв’язку із втратою годувальника, загиблого в АТО/ООС, не індексуються автоматично, як це робиться з іншими категоріями пенсіонерів. Нам потрібно подавати заяву до суду, що є принизливо для матерів. Проїзд в автобусах у межах області теж має бути 50 відсотків від вартості квитка, але водії відмовляються перевозити нас, що є недопустимо з моральної точки зору, коли маму висаджують на пів дорозі», – розповідає Світлана Олександрівна.
Свого часу, коли ще рана від утрати сина була відкритою, Світлані Порозінській допомогли справлятися із болем, підтримали психологічно, морально і надавали правову підтримку Житомирський підрозділ Всеукраїнської громадської організації «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» та особисто його керівниця, мама загиблого Героя Олена Максименко, а також Житомирська обласна рада, Благодійний фонд «Чисте Полісся» (м. Житомир) та інші. І досі допомагають, підтримують юридичними консультаціями, продуктовими наборами, медикаментами тощо.
«Я є заступницею керівниці ВП ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» у Житомирській області. Ми з пані Оленою Максименко тепер і колеги, і подруги. Багато роботи виконуємо спільно. Тісно спілкуємося із родинами загиблих в області, вивчаємо проблеми, запити, допомагаємо. Якщо потрібна підтримка влади – звертаємося до обласної ради, керівників на місцях і спільно вирішуємо проблеми. Ми проводимо всеукраїнські заходи, такі, як «Час не лікує», акції, марші, навчаємося на різних тренінгах. Наші представниці беруть участь у міжнародних форумах у Швейцарії, навчаємо інших, відвідуємо поранених у госпіталях, зокрема в Бердичеві. Займаємося волонтерством, зокрема, відвідали наших воїнів на північних рубежах. Вони були і здивовані (бо переважно всі їдуть і допомагають на схід і південь), і вдячні. Разом радіємо, що нам вдається принести частиночку тепла людям, обігріти обпалені душі.
Зважаючи на те, що я понад сім років працюю в організації, маю певний досвід і можу багатьом, хто пережив втрату через війну, порадити, підказати, надати конкретні контакти у вирішенні їхніх проблем. До мене звертаються не тільки мами і дружини, а й військовослужбовці.
Ми у житомирському відокремленому підрозділі громадської організації «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» намагаємося тримати в полі зору усіх матерів і родини загиблих захисників і захисниць. Телефонуємо їм, вивчаємо потреби і проблеми, вирішуємо, що можемо, самі, у складніших випадках звертаємося до влади на всіх рівнях.
Ось, наприклад, одна мама із Лугинщини просить, щоб просто зателефонували. І я обираю спеціально час, щоб поспілкуватися. Це триває, як правило, години півтори. Ми говоримо про все: про внучку, про котел, який потік, про те, що треба дрова на зиму, про різні болі й переживання. Вона пише вірші. Тому ми вже турбуємося, щоб видати хоч невеличку збірочку, хай їй буде радість. Але після таких розмов і хвилювань треба самому себе потім приводити в порядок, урівноважувати свій душевний стан.
А ще у мене є цікавий досвід співпраці із зовсім незнайомими людьми. У мережі «Фейсбук» є група «Вишиванка». Я звернулася до цих рукодільниць із пропозицією подарувати мамам загиблих вишиванки. Відгукнулося багато жінок-майстринь. Надсилали свої вишиванки відповідних розмірів у подарунок мамам. А деякі люди проплачували вишивальницям за виріб і теж дарували мамам. Надсилали мені, а я вже всім вручала і потім звітувалася перед благодійницями. Результат перевершив усі мої найсміливіші сподівання. Це було дуже зворушливо і приємно для матусь.
Ми проводимо екскурсії для матерів. Наприклад, були в Добропарку під Києвом. Нам господарі дозволили там гуляти безкоштовно упродовж дня. Очільниця нашого підрозділу пані Олена звернулася до «Житомирських ласощів», і вони зробили подарунки кожній мамі – чималі коробки якісних цукерок.
Їздили за підтримки облради цілим автобусом на Тернопільщину в село Лішня. Там є каплиця, де записані імена усіх загиблих, у тому числі й із нашої області. Ми спільно брали участь у молебні, були на екскурсії, спілкувалися.
А ще постійно навчаємося. Наприклад, зараз у кожної з нас є можливість отримати знання із психології, щоб уміти спілкуватися з людьми, які постраждали від війни – військовими, родинами загиблих тощо. Це дуже підтримує всіх», – мовить пані Світлана.
Запитуємо Світлану Олександрівну, що саме спонукає її займати активну позицію в громадському житті й чим це допомагає їй самій.
«Я люблю свою Батьківщину, люблю людей. Коли бачу результат своїх зусиль: комусь ми допомогли, когось підтримали, розрадили в горі – це приносить втіху і наснажує на подальшу працю. Я бачу в цьому позитив та вірю в перемогу нашої країни над ненажерливим ворогом. Вважаю, що окрім того, що треба підтримати матусь, старше покоління, ми обов’язково маємо турбуватися і про дітей, молодь. Від них залежатиме, яка старість буде у нас. Дуже хочу, аби майбутнє наших онуків було щасливим. Цього хотів мій син Сергій для своєї доньки».
Підготувала Надія Панченко
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу
