Якщо ви завітаєте сьогодні на обійстя жительки селища Червоногранітного шановної Марії Онуфріївни Михаленко, то ви побачите доглянуте подвір’я, город, будинок, квітник. Ніколи не скажете, що тут проживає 90-річна жінка. Правда, діти й онуки часто навідуються і допомагають, проте пані Марія ще і сама дає лад і в господі, і в городі. Усе життя звикла працювати, тримати все в порядку, так само намагається жити і зараз, незважаючи на такий поважний вік.
Звичайно, війна в Україні, а надто повномасштабне вторгнення окупантів та щоденні невтішні новини з фронту дуже позначилися на здоров’ї і самопочутті жінки. Вона дуже хвилюється про долю України, про кожну людину, яка постраждала, і, звичайно, особливим болем у її серці відгукуються втрати серед воїнів-захисників, які стоять у гарячих точках бойових дій. Вона сама має в родині і сина Сергія, який був в АТО, а нині теж служить в ЗСУ і зараз перебуває на фронті. А також пані Марія має двох онуків, які нині військовослужбовці й захищають Україну в лавах ЗСУ. Тому її найбільше бажання, аби скоріше була Перемога і мир, аби всі діти здоровими й неушкодженими повернулися до своїх родин.
Бог далеко не кожному дарує такий довгий вік, його треба заслужити. А Марія Онуфріївна все життя намагалася жити у злагоді із власною совістю і людьми, намагалась кожного обігріти і підтримати. Хоча сама пройшла непросте життя.
Народилася вона 25 серпня в Дворищах у голодному 1932 році. В родині було семеро дітей. Батьки тяжко працювали в колгоспі, хоча батько й мав інвалідність. Діти з дитинства знали ціну окрайцеві хліба. Під час Другої світової війни старший син загинув на фронті в Ростовській області.
Незважаючи на важкі часи, Марія гарно вчилася в школі, а після її закінчення вступила до Коростишівського педагогічного училища. Їй доводилося з Дворищ у Коростишів і назад ходити пішки. А ще ж треба було з собою нести і речі, і харчі якісь, і книги… Поки її підтримував матеріально один із старших братів, вона могла вчитися. Але це було всього лише рік. Коли змінилися обставини і брат не зміг допомагати, Марія змушена була покинути навчання.
Пізніше вона влаштувалася у місцевий районний суд секретаркою. У 1952 році Марія зустріла свою долю – учасника бойових дій Другої світової війни Володимира Григоровича Михаленка. Вийшла заміж і переїхала жити разом із чоловіком у селище Червоногранітне. Марія Онуфріївна стала працювати у бухгалтерії Лизниківського гранітного кар’єру. Тут її чоловік теж працював багато років – від простого працівника до начальника забезпечення кар’єру та начальника гірничого цеху. А вона поруч, на цьому ж підприємстві касиром-бухгалтером, а пізніше – бухгалтером із нарахування заробітної плати. І працювала на цій посаді аж до виходу на пенсію. У колективі вона користувалась авторитетом і за свої ділові якості й за товариськість, добре ставлення до колег, готовність завжди прийти на допомогу.
У сім’ї Михаленків народилося троє дітей. Зростали вони в атмосфері любові, взаємоповаги і взаєморозуміння. Марія Онуфріївна, незважаючи на зайнятість на роботі, намагалася максимально приділяти увагу і час родині, дітям, підтримати чоловіка. Були часи, коли родина тримала велике господарство, город. Працювали Михаленки усі дружно, привчали до праці й дітей. Пані Марія ще й знаходила час на рукоділля – дуже любила вишивати. Має й зараз у своїй оселі багато власних вишивок. Діти вчилися в школі, потім здобували вищу освіту, будували власні сім’ї – у всьому їх завжди підтримували батьки. Марія Онуфріївна прожила в парі з чоловіком майже 67 років. Дочекалися шістьох онуків та вісьмох правнуків. Правда, після смерті чоловіка народилося ще 2 правнучки. Проте жінці довелося пережити ще одну тяжку втрату – смерть сина. Великий біль вона носить у серці, посилений ще й сьогоднішньою тяжкою війною з російськими окупантами. Проте вона намагається не коритися ні хворобам, ні болю, ні різним зовнішнім обставинам. А мужньо, з Божою допомогою, переносить виклики долі. Молиться за своїх рідних, за Україну і сподівається, що незабаром, після Перемоги, у колі дорогої родини відсвяткує свій ювілей.
А ми щиро вітаємо шановну жительку нашої громади з таким поважним ювілеєм і щиро зичимо ще зустріти Перемогу, дочекатися своїх захисників додому і ще пожити у відбудованій заможній Україні!
Надія Панченко
