Уже четвертий рік триває повномасштабна війна в Україні, і, на жаль, ми все частіше зустрічаємо людей з інвалідністю, з ампутаціями саме через отримані під час захисту Батьківщини поранення і травми. Чи легко прийняти себе? Як адаптуватися рідним? Як жити з відчуттям постійного «зацікавленого» погляду? Родина Іщуків із села Дворище ділиться своїм досвідом.
Як усе починалося
– Я виросла у місті Виноградів на Закарпатті. Після закінчення школи вивчилась на секретарку, проте за спеціальністю не працювала. Пішла на швейну фабрику, шила шкіряне взуття. Але важкі 90-ті роки змусили мене шукати підзаробіток. Тому з подружкою, яка вже раніше їздила на такі заробітки, поїхала і я. Працювали ми в колгоспі у селі Дворище. Там я і познайомилася зі своїм чоловіком Іваном. Ми зустрічалися два тижні, і я поїхала додому. А він – за мною. Забрав мене від батьків, і ми одразу й розписалися. Так і досі я за ним, як за камінною стіною, вже більше тридцяти років, – розповідає Марина Іщук.
Іван Іщук має золоті руки та любить трудитися, тому не боїться ніякої роботи. Він працював трактористом, охоче ремонтував техніку, доводилось йому й на заробітки їздити. Родина мала коней, тому і ця робота приносила дохід у сім’ю. Марина працювала в колгоспі, пізніше в кафе на посаді кухаря. Шукала можливі підробітки, довгий час продавала «молочку» на базарі. Родина шукала будь-яку нагоду заробити, адже вже мала трьох доньок – Аліну, Вікторію та Настю, кожній із них батьки хотіли дати все найкраще.
– Коли я приїхала в Дворище, то ще була дитиною, що виросла в місті, на поверхах, і свекруха не вірила, що я зможу тут жити. Казали мені, що ручки білі, нігтики акуратні. Проте я одразу навчилась доїти корову, вперше побачила копаницю і її опанувала. Тепер все можу і вмію робити, а все тому, що поряд підтримка – мій Ваня, – продовжує Марина Іщук.
Зараз доньки вже виросли, створили свої сім’ї. Аліна проживає в Житомирі, Вікторія – у Волянщині, а Настя навчається на третьому курсі інституту медсестринства в Житомирі.
– Раніше ми все тягли, щоб допомогти донькам, а зараз уже вони нам допомагають. Менша, хоч і студентка, проте закінчила курси і вже має роботу в салоні краси. І мені красу наводить, – ділиться пані Марина.
Повномасштабна війна: випробування долі й сила любові
У квітні 2022 року Іван Іщук отримав повістку і без вагань пішов виконувати свій обов’язок. Він ще зі строкової служби мав сержантське звання. Тому після місяця навчань у Житомирі його відправили на гарячі напрямки командиром взводу у званні головного сержанта.
– Знаєте, я лише зараз розумію, чому він мені не говорив правду. Все казав, що вони у Полтаві, щоб я менше хвилювалася. А як не хвилюватися, коли по два тижні немає зв’язку? І кожна можливість почути та побачити чоловіка по відеозв’язку – то як ковток свіжого повітря.
Коли вони були в Золотому на Донеччині, їх окупанти закидали фосфорними бомбами. Ваня, коли зізнався, де він, і показав, що обпеченим було навіть у роті все, шматки шкіри просто знімались і випадали – я місця собі не знаходила! На реабілітацію вони мали лиш два дні – й далі в бій. Проте цей випадок навчив мене, що треба мати телефони і побратимів, і командування. От так і познайомилася онлайн із його хлопцями, деяких із них, на жаль, уже нема в живих.
Воїн Іван Іщук не з тих, хто скаржиться. Він із тих, хто бере на себе відповідальність та тримає слово.
Довгий час його взвод був на Донецькому напрямку, і вони були в окопах. Митись доводилося в річці, як пощастить, а то просто серветками користувалися. Харчування було поганим, доставити його на позиції не було змоги. Єдиним спасінням тоді, на початку 2022-го, були волонтери, які доставляли харчі. Та воїни розуміли ситуацію, трималися.
Потім за станом здоров’я військовослужбовець потрапив у лікарню, але вже через кілька тижнів поїхав у Часів Яр, а звідти на Волинь на доукомплектування та злагодження, що тривало також місяць. Тоді Івана перевели в іншу бригаду і – на Харківський напрямок.
– Я вже знала, що чоловік у Вовчанську, він і попереджав, що два тижні не буде зв’язку. Проте моє серце було не на місці. Я постійно телефонувала командирам, але вони заспокоювали, що Іван на третій лінії, що все ще виконує завдання. Проте я дуже тривожилася. Якби не підтримка двоюрідної сестри, у якої чоловік також воює, я б, певно, зійшла з розуму.
Це вже потім чоловік розповів усе. Він був у такій ділянці фронту, куди не було доступу, і звідти ні загиблих, ні навіть поранених забрати не могли. А він був пораненим. І над ними літав ворожий дрон. Тому евакуювати його було небезпечно. Знаєте, певно, є якісь вищі сили, які тоді наслали хмару і сильний дощ. Саме ця злива дозволила його побратимам під’їхати на авто і забрати його. І тільки від’їхали від небезпечної зони – дощ стих, – із хвилюванням розповідає Марина.
Лікарні й операції – 11 місяців боротьби
Іван Іщук отримав сильне осколкове поранення в ногу, тому змушений був затампонувати собі велику рану в паху і накласти турнікет. Перебував у ньому більше 17-ти годин, тому ногу врятувати не вдалося.
– Він переніс кілька операцій, уже навіть мав протез і навчився ходити. Проте пересаджена шкіра на кістці розірвалася. Тоді почалося нове коло операцій. Виявилося, що у кістці було ще два металеві уламки. І якраз ще й пішли камені з нирок. Робити операції взялися уже у Львові в лікарні Superhumans. Через проблеми з нирками зробили не все, що планували. 5 червня мають перевірити, чи все прижилось, і будуть готувати новий протез, – ділиться дружина воїна.
– Уже 11 місяців ми живемо у невизначеності. Чоловік ще рахується військовослужбовцем, тому що остаточно ВЛК не пройшов. Додому його не пускають, тому єдиний спосіб підтримати його і побачитись, – це їздити за ним по лікарнях.
Згадую Харків. Це перше місце, куди його привезли, де реанімували, де робили операції… А я все дивилася у вікна лікарні на околиці – там усе горіло, вибухало, було чути звуки роботи протиповітряної оборони. Молилась, щоб не було прильотів по місту.
А коли Іван ще з першим протезом у Львові став на тренажер, то лікар попередив, що кілька хвилин для першого разу буде достатньо, але мій Ваня був налаштований ходити. Він пройшов вздовж коридора, хоч і нелегко йому було. Хвалив його лікар, побратими раділи. Мій чоловік такий: якщо має щось на думці, то обов’язково все зробить! – продовжує Марина.
Важкі історії війни
– Скільки всього довелося пережити чоловікові за ці роки війни… Він часто згадує загиблих побратимів. У Бахмуті, коли їм довелося відходити, щоб не потрапити в оточення, один із воїнів узяв усі гранати і залишився в окопі, щоб інші мали змогу відійти. Як боляче було хлопцям усвідомлювати, що ворог близько, а гранати не підірвались. Ті нелюди познущалися над воїном, поранили і залишили стікати кров’ю. Пізніше побратимам вдалося забрати його тіло …
А якось під час нашої відеорозмови чую вибух і бачу: небо – земля, небо – земля… Я дуже злякалася. Та чоловік і тут віджартувався, сказав, що то так повз в окоп. І радісний повідомив, що живий, ще й зв’язок в окопі є…
Розповідав Іван, що вони надавали допомогу харчами місцевим родинам із дітьми. Боляче сприймали, коли діти отримали опіки, бо вороги закидали Бахмут фосфорними бомбами.
Допомога від добрих людей
– Я нещодавно думала: якби мені довелось знову пережити все, що вже пережила, то, можливо, й не вистачило б сил триматися. Але я ні про що не шкодую і все б робила так само, як зараз. Я навчилася справлятися по господарству сама. Те, що раніше здавалося важким, тепер зовсім не складне. Але без допомоги людей я б не справилася. Це і моральна підтримка, звісно, але найбільше – фізична. Коли чоловік отримав поранення, я також була з ним у лікарні. Жила на квартирах. А все господарство вдома підтримували мої друзі-куми. Я щиро вдячна, що вони жодного разу не сказали, що їм важко. Вдячна дуже й волонтерам, що підшукували мені житло біля лікарень безкоштовно. Надходила допомога навіть тоді, коли й не чекали. Дуже приємно було, коли на День села Дворище нашій родині передали 20 тисяч гривень допомоги. Люди збирали всім селом.
Я лише нещодавно дізналася від односельців, що за польові роботи: виорати, заволочити та інше – з мене брали гроші лише за солярку. А роботи у нас багато, бо маємо близько трьох гектарів землі. Це також дуже приємно. Дякую людям за це.
Коли Ваня був у Львові, у нього в палаті був доброволець із Колумбії Дейвіс. Він воював за Україну на фронті, отримав тяжке поранення. Я намагалась йому якось віддячити, готуючи колумбійські страви. Все вийшло. Дейвіс своїм домашнім показував відео, що його годують рідними стравами, за якими скучив.
А скільки рідних, друзів, побратимів, просто знайомих приїжджали у лікарню, щоб провідати Ваню! Це дуже приємно. Звичайно, війна відкрила очі на багато речей. Є люди, які самі відсіялися. Стало зрозуміло, хто насправді нам друг, – веде розповідь Марина Іщук.
Плани на майбутнє
Іван дуже позитивно налаштований. Звичайно, він не прийняв ще остаточно факт, що вже не має ноги. Проте чоловік розуміє, що життя триває, і треба вчитися жити в нових умовах. Йому, до речі, вже й роботу трактористом пропонують.
Корову Марина Іщук продала, але Іван умовив залишити телятко, бо як повернеться, то хоче господарство розводити, щось добудувати біля дому. Планів має багато.
– Щоденна робота, спільні плани – це те, що тримає нас обох. Я встановила дві відеокамери у нас у подвір’ї. Чоловік може зі свого телефону переглядати з них відео. Так він бачить, що у нас вдома відбувається: як городина росте, як кури по подвір’ю бігають. Так він ближче до дому. Каже, що йому легше, коли рідний дім бачить.
Я прийняла ситуацію і вже нормально сприймаю те, що чоловік повернеться додому іншим. Переконана: все, що ми пережили, зробило нас сильнішими, а наші почуття тільки зміцнилися. Ми пройшли це разом, ми є одне в одного, тому і тримаємося, й далі плануємо тільки разом, – із впевненістю в голосі ділиться пані Марина.
Любов Дем’янчук
