«ЩЕ НЕ ПІЗНО, ДОЛЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО»…
Це рядок з одного давнього вірша відомого українського поета, гарного друга Хорошівщини і нашої газети зокрема Михайла Павловича Пасічника. А писати вірші – тим більше ніколи не пізно… І те, що пропоновані читачам він створив за кілька днів (про це свідчать дати під ними), ще раз потверджують його життєве кредо: «Ще не пізно, доле, ще не пізно…».
Ніколи також не пізно написати книгу спогадів про своє життя і літературну та громадську діяльність, що Михайло Пасічник зробив, видавши її під назвою «ОЗИРНУТИСЯ ІЗ ПРИЙДЕШНЬОГО Мемуари».
Вітаючи поета з ювілеєм, подаємо рецензію доктора філології Петра БІЛОУСА на цю книгу, а також фото її обкладинки. Ну і найсвіжіші вірші Михайла ПАСІЧНИКА.
Невдовзі їх автор планує відвідати Хорошів, провести творчі зустрічі з читачами. З роси й води Вам, Михайле Павловичу!
ШЛЯХ САМОПІЗНАННЯ
Михайло Пасічник. Озирнутися із прийдешнього: мемуари. Житомир: Рута, 2023. 456 с.
Коли читав мемуари Михайла Пасічника, то не раз у пам’яті мимоволі зринали слова Григорія Сковороди «Пізнай самого себе!», почерпнуті мудрецем і поетом із далекої античності. Ця гносеологічна або когнітивна формула притягувала передусім творчих людей, котрі вкладали у неї різні смисли, вдаючись до класифікації та інтерпретації різноманітних форм самопізнання.
Як на мене, то творення мемуарів, висновування із пам’яті спогадів про події минулого часу також є способом, своєрідною формою самопізнання. Автор винайшов для своєї книги доволі образну і точну філософську назву – «Озирнутися із прийдешнього». Тобто він (поет і за стилем мислення, і за літературним амплуа) натякнув, що давні події зі свого життя тлумачитиме з височини сучасного, яке у далекому минулому видавалося майбутнім, прийдешнім. Відтак з’являється у нього можливість глянути на самого себе, на власні пошуки життєвих сенсів, на своє місце у тяглості проминулих подій – пізнати самого себе, тому що у процесі часового плину було не до суттєвих узагальнень та оцінок. А наближення сімдесятирічного рубежу у біографії спровокувало бажання озирнутися і збагнути: а що то було?
І що ж то було у розумінні нинішнього Пасічника?
Уявлення про це дають характерні розділи у його мемуарах. Мемуарна розповідь розпочинається зі спогадів про батька та матір, які завжди були і залишаться для автора основою його світовідчуття та світорозуміння. Це теплі спогади – без пафосу та прикрашувань. Уловлюється в них синівський смуток, адже батьки, народивши і виховавши свого сина, вже відійшли за межу, звідки повертаються хіба що у щемних і світлих видивах, у відчутті повсякчасної вдячності за любов та хліб, що підтримували у житті. Дитяча пам’ять, кажуть, найбільш тривка, вона чіпко тримає та увиразнює те, що було давно, на якомусь мерехтливому березі, до якого вже не допливти. А проте та пам’ять допомагає збагнути себе малого, осмислити родове коріння, з якого згодом виросло дерево власного буття, яке дало поштовх до поетичного сприймання і відтворення світу. Ні батько, ні мати Михайла не належали до інтелігенції, зокрема творчої; то були селяни, які звично обробляли землю. То звідки ж у сина взялася любов до слова, до поетичного творення? Автор не дає прямих відповідей на це запитання, а читач має змогу самостійно дійти висновку, що джерело поезії були всюди: у сільській природі, в очах простих земляків, у їхньому побуті та роботі (перша збірка Пасічника називається «Робота»), у стосунках з ровесниками, у небокраї, який манив малого хлопця відкривати і себе, і те, що було незнаним. Ті джерела – у словах, вчинках, у повсякденному житті батька та матері.
Процес самопізнання, пізнання світу та виростання углиб себе самого припав на шкільні та інститутські часи, про що у книзі Пасічника є окремі розділи. Автор з повагою та щирістю пише про своїх шкільних та вузівських вчителів, про друзів, з якими доводилося «гризти граніт науки». Поміж рядками розповіді – молода юнача романтика, делікатний гумор, а понад усе – величезна вдячність тим людям, котрі навчили багатьом речам, зокрема і виплекали любов до слова (закінчив філологічний факультет Житомирського педінституту), увели у таїнство учительства (у мемуарах є сторінки, присвячені роботі у школі), а головне – багато хто з учителів підтримав поетичний дар Пасічника, сприяв його творчому зростанню. У цьому сенсі цікавим є розділ про літературного вчителя Михайла Клименка, скромного, але потужного і неповторного житомирського поета, якому автор завдячує першими серйозними кроками у літературі.
Потім були й інші вчителі. Пасічник сам поступово ставав учителем для юних талантів, але найбільше вчило його життя та стежки-дороги, які вели до праці різного роду, проте завжди і незмінно залишалося захоплення словесною творчістю. Тому не випадково три розділи саме цьому і присвячені у книзі мемуарів, і це є своєрідним ядром діяльності Пасічника, який став членом Спілки письменників України ще в далекому 1977 році і впродовж життя багато написав та видав десятки книг. Житейські ситуації змушували добувати хліб насущний не літературою (на літературі не заробиш!), а й іншим родом діяльності. Автор обирав таку працю, яка була безпосередньо пов’язана зі словесною творчістю. Відтак у книзі натрапляємо на розділ, у якому розповідається про журналістську діяльність, якій він віддав не один рік своєї енергії і творчих зусиль, став удатним журналістом не за базовою освітою в університеті, а за своєю практичною роботою у кількох газетах області.
Як поет Михайло Пасічник явив себе читацькому загалу у сімдесятих роках минулого століття. У нашому літературознавстві і досі не щезла звичка відносити письменників до певних десятиліть. Вслід за визначенням «шістдесятники» з’явилися й інші – «дев’яностики», «двотисячники». Про «сімдесятників» та «вісімдесятників» ніхто нічого не говорить. І не випадково, бо тих, хто починав творив у ці десятиліття, можна, на мій погляд, вважати «втраченим поколінням». Чому так сталося? Знаходимо часткову відповідь у мемуарах Пасічника, де є розділ «Я і КДБ». Перші кроки поета у літературі співпали з початком сімдесятих, коли розпочалися активні партійні репресії проти української інтелігенції. І саме у цей час хлопець із села Половецьке вступає в педінститут на спеціальність «Українська мова і література». Вже це можна було у той час вважати патріотичним, національно означеним учинком. На жаль, такий вчинок одразу ж привернув увагу відповідних спецслужб. І тоді, і пізніше вірші Пасічника читали не тільки учителі, студенти, шанувальники поезії, а й кадебісти. Жити і творити під таким наглядом було непросто не тільки йому, а й його багатьом побратимам аж до кінця вісімдесятих років. Це впливало на настрої, на творчість, на частоту публікацій, на вихід у світ нових книг.
Мемуари Пасічника менше всього скидаються на занудні пригадування про те, про се, що трапилося у довгому житті. Те життя було сповнене творчістю, вона стала головним сенсом, пристрастю, інтересом у повсякденній роботі душі. Проте життя має й інші, не менш важливі аспекти. Розповівши про батька і матір, які були головними дійовими особами у дитинстві та в подальші, дорослі, роки, автор вважав за потрібне сказати й про інших важливих для себе людей. Тому і створив розділ «Я і мій шлюб», де розповів про дружину, про своїх дітей, адже вони стали неодмінними у вираженні власних почуттів, клопотів, сподівань. І тут автор постає зовсім іншим – не письменником чи журналістом, а люблячим, турботливим чоловіком та батьком. Думаю, що не всі мемуаристи зважуються на такі спогади: мовляв, це надто особисте, інтимне. Пасічник не оминає цієї теми, бо він із дитинства засвоїв тривку і прадавню українську традицію: культ роду. У дитинстві прихистком і рідним середовищем була родина батька, і загалом – рідне село. У дорослі роки, коли одружився, прихистком та оберегом стала власна сім’я.
У зв’язку з цим не випадково у мемуарах Пасічника зринула ще одна важлива для людей його гатунку тема – «Я і моя хата». Виходець із села, він був не проти оселитися у місті, де комфортніше і «всі зручності» (я знаю, яким занехаяним та бідним було колгоспне село 50-60-х років, тому з нього хотілося вирватися у світ широкий та цікавий, щоб реалізувати себе повною мірою). У випадку з Пасічником місто не хотіло його приймати. Працював у Житомирі, а на роботу їздив з Бердичівського району. Правда, у Бердичеві йому таки згодом виділили квартиру, коли перейшов працювати у районну газету, однак Житомир вперто його відкидав навіть тоді, коли він очолював обласну літературну студію, тривалий час виконував обов’язки голови обласної Спілки письменників. Тому Пасічник вирішив збудувати свою хату у приміському селі. О, то була ціла епопея, яку автор розгортає на сторінках мемуарів здебільшого з притаманним йому гумором. У тій хаті він і тепер живе. От і вийшло, що він повністю виконав свій обов’язок: побудував хату, посадив не одне дерево, а розкішний сад коло хати і виростив двох доньок, які згодом щедро обдарували його внуками і внучками. І – написав про це книгу.
«Озирнутися із прийдешнього» – це не просто мемуари, а синкретична розповідь про творчу людину, котра у складному і не завжди сприятливому житті шукала себе, знаходила життєвий смисл у слові та інших діяннях, додала перешкоди і зазнала радощів, з яких найбільша і найцінніша – радість творчості. У цій книзі постає непростий шлях українського інтелігента, суверенного у своїх творчих пошуках, у прагненні реалізувати той потенціал, який йому вділила природа та батьки. Головне враження від багатосторінкової, як людське життя, книги – автор чесно, щиро, відверто розповів про себе та про людей, які були і є присутніми у його житті.
Михайло Пасічник запропонував інший формат мемуарів, не намагаючись когось наслідувати чи копіювати. Здається, книга писалася як сповідь, як одкровення. Не знайдемо тут ні занудних повчань, ні менторства, ні порад, як треба жити. Його розповідь – вільна творчість, осяяна теплими почуттями, мудрими сентенціями, легким гумором, самоіронією, тож текст добре читається і сприймається.
Помітною особливістю книги є те, що автор не раз звертається до своїх поетичних творів, цитує їх, зокрема там, де розповідає про свої творчі пошуки та здобутки. І справді, вони дуже точно доповнюють зміст сказаного, передають те, що прозою не виповіси. І сам Пасічник слушно зазначає: «Розповідати про вірші – марна справа, адже ніхто про них не розкаже краще, ніж вони самі».
У Михайла Пасічника – велика і вдячна читацька аудиторія, зокрема на Житомирщині, де він був частим гостем у школах, бібліотеках, культурних центрах, на підприємствах, у сільських клубах – це тисячі просвітницьких, краєзнавчих, творчих виступів. Думається, що книга-розповідь про його життя і творчість знайде відгук у земляків і стане подією у літературному житті краю та всієї України.
Петро БІЛОУС
І НАГОРОДУ, Й КАРУ ВРОДОЮ…
Її впокорювати чим іще?
Цю жінку приручати зась:
Чим красивіша, тим нічийніша,
Навіть якщо вона чиясь.
Поводьмось з нею обережніше,
Вона уся – з бентег і мрій,
Краса завжди найнезалежніша –
Навіть в залежності своїй…
Красі належить бути гордою,
Не піддаватись каяттю, –
І нагороду, й кару вродою
Проносить жінка по життю…
13 лютого 2023
ПРО СЕБЕ СПОГАДИ…
Там я сягав у щасті неба…
Там я був у полоні мрій…
Ці вічні спогади про себе
Не полишають мозок мій…
Там я чіпляв ногою камінь…
Там я зливав на ближніх лють…
Про себе спогади роками
Мені спокОю не дають…
Усе в минулому вже часі…
Все навидОці, чим я жив…
Там я глибоко помилявся,
Там я високо шаленів!
Були в житті прикмети й знаки,
Дарма, дарма я їх не чув!
Про себе спогади – двоякі,
А значить, я таким і був…
13 лютого 2023
ДИВА ПРИХОДЯТЬ ЧИ… ПРОХОДЯТЬ?
Дива приходять, поки ти гориш…
Мені вже не горіти жодним дивом…
Пора йти до підвалів і горищ
І ворушить залежані архіви.
Що доля? Міражі знаменних дат?
Література? Гра? Жінки вродливі?
Пора життя своє переглядать
І жалкувати, що не все в нім – диво…
Набридла, мабуть, вже моїм дивам
І метушня суєт, і карнавали, –
Дива проходять повз старий диван,
Й не зачепивши серця, сунуть далі…
13 лютого 2023
ПЕРЕДЧУТТЯ ПІСНІ
Чуттям у серці моїм тісно,
Їх слід на волю відпускать, –
Я ще не знаю слів для пісні,
Але в мені вони звучать!
Люблю, шаную, обнімаю
Щасливе лишенько моє, –
Я ще мелодії не знаю,
Але вона в душі вже є!
Горнуть до себе, цілувати,
Писати ноти солов’ям…
Я ще не знаю, хто співати
Цю пісню буде – мабуть, я…
Люблю, шаную, обнімаю
Щасливе лишенько моє, –
Я ще мелодії не знаю,
Але вона в душі вже є!
Наспівувати знову й знову
Цю ніжну пісню навіть в снах
І наливати в кожне слово
Сповна і пристрасті, й вина!
Люблю, шаную, обнімаю
Щасливе лишенько моє, –
Я ще мелодії не знаю,
Але вона в душі вже є!
13 лютого 2023
ДОЩ У ЛЮТОМУ
Ні білизнИ, ні кришталю
В цю сіру пору не побачиш…
Люблю, як дощ іде у лю-
тому – і сам тоді я плачу…
Протік з шипшини сік і джем,
Крилом ворона в небо в’ється…
Очікую, коли уже
Зі зла цей дощ під лід заб’ється…
13 лютого 2023
ДІЗНАТИСЯ Б…
Хтось кличе вдаль, хтось повертать зове,
Із “буть – не буть” проблему часто маю, –
Дізнатися б, хто ще в мені живе
Крім того, що від “Я” паролі знає!
ВрізнОбіч мене тягнуть ніч і день,
Обтяжує постійний вибір долі…
Дізнатися б, де справжній я, а де
Двійник мій, що лама усі паролі!
14 лютого 2023
СПІНІНГ З ДИТИНСТВА
То було у далекім дитинстві… В дванадцять
Я розкручував жилку-бляшанку у лет…
Березневі вібрації спінінга сняться,
А ще зуби роззявлених щучих щелеп.
Промочивши в чоботях дірявих онучі,
Заряджався я струмом упійманих щук,
Як знімав їх у захваті із гострокрюччя
Й вислизали хижачки з розпачливих рук.
Прогортав очерети і хащі лозОві,
В мілинУ умочивши свій кирзовий крок,
Я посвистував спінінгом знову і знову,
Провокуючи рибу на смертний кидок.
…Поринаючи в давнє, віддалене часом,
Я радію ставковій живій глибині,
Бо у спогадах давніх і світлих так ясно
Спінінг сонцем на жилці ще світить мені…
14 лютого 2023
ВЕЧІРНІЙ РОЗДУМ
І перед тим, хто добрий,
І перед тим, хто строгий, –
Перед всіма є обрій,
Що кличе у дорогу…
І хоч це вкрай непросто –
Спіткнутись можна, впасти –
У кожного є простір
Провідчувати щастя.
І в кого Божа милість,
І в кого жінка мила, –
Є в кожного можливість
Відчуть себе на хвилі…
Так є і буде вічно,
Така вона, людина:
Іти куди й навіщо
Є в кожного причина…
14лютого 2023
СПОГАД ПРО ЦУКРОВІ БУРЯКИ
З тих пір вже пів століття як рокИ
Складаються – їм у житті завізно…
…Возив радгосп цукрові буряки
Повз нашу хату в кузовах залізних.
Дорога та в якийсь далекий світ
Ті буряки з ланів переправляла, –
Стояли ми сумирно край воріт
Й раділи тим, що падали, бувало.
З кабіни позирав на нас водій,
Уп’явшись у кермо своє пихато,
Ми бігли за димком навперебій,
Страшенно раді згублене підняти.
Бувало, що і глибили ямкИ,
Щоб грузовик погойдувавсь на грудці,
В старих ми ночвах мили буряки
І мама клала їх до жару в грубці.
Тих ласощів чекав я, неборак,
Газетну поправляючи пілотку,
Й тримав у рученятах свій буряк –
Гарячий, обгорілий, та солодкий…
Ми бігали по рідному куткУ
І так було нам радісно і втішно!
Не у брусках, не в білому піску –
У буряках був цукор найсмачнішим…
15 лютого 2023
