Серед загиблих захисників України, наших земляків із Хорошівської громади, є ще один Герой – Загребельний Олександр Васильович, який народився 9 жовтня 1986 року в Києві. У столиці він і навчався, й там було його основне місце проживання. Проте він наш, із Дворищ, бо тут його мала батьківщина, тут він провів дитинство і юність у бабусі з дідусем, сюди ж давно вже повернулися на постійне проживання його батьки – Лідія Олександрівна та Василь Михайлович. Тепер у Дворищах часто буває його донечка.
Із самого раннього дитинства всі канікули, вихідні й відпустки Саша проводив у селі. Грався з друзями на березі річки, ганяв у м’яча, купався у водосховищі, ходив по гриби в ліс, риболовив, залюбки допомагав старшим по господарству. Умів косити і сапати, годувати домашню живність – від усього мав насолоду, любив село. Мріяв про мандри, цікаві подорожі в якісь невідомі захоплюючі місця, влаштовував собі різні випробування на витривалість. Матуся Лідія пригадує, як Саша пишався тим, що п’ять годин просидів на дереві, навіть не ворухнувшись.
Олександр любив бувати в селі ще й тому, що тут вони з дідусем могли годинами спілкуватися на різні цікаві для нього теми. Особливо йому подобалося слухати його розповіді як учасника бойових дій, ветерана Другої світової. Олександр Петрович Литвинчук дійшов до Берліна, мав бойові нагороди, добре знав, що таке пекло війни. Він розповідав онуку про солдатські будні, про те, що війна – це не лише героїзм і гарні вчинки, а це ще й біль, сльози, кров, втрати… Дідусь Олександр передав своєму внукові Сашку любов до України і своє бачення її майбутнього.
Пізніше він часто згадував дідові слова: «Сину, я не доживу, але ви ще з кацапами будете воювати».
Олександр учився в Києві в середній школі №60, потім у ліцеї. Після ліцею працював, а з 2005 року була строкова служба в с. Дівички-1 Київської області Переяслав-Хмельницького району. Служив у артилерійсько-ракетних військах.
Після служби знову працював у Києві на підприємстві «Укрпластик». Брав активну участь у громадському житті.
Пізніше він часто згадував дідові слова: «Сину, я не доживу, але ви ще з кацапами будете воювати».
Олександр учився в Києві в середній школі №60, потім у ліцеї. Після ліцею працював, а з 2005 року була строкова служба в с. Дівички-1 Київської області Переяслав-Хмельницького району. Служив у артилерійсько-ракетних військах.


Після служби знову працював у Києві на підприємстві «Укрпластик». Брав активну участь у громадському житті.
Коли розпочався Майдан, він був у числі його учасників. І пізніше, коли в державі продовжилися тривожні події – росія захопила Крим і розпочала в 2014 році війну на Донбасі, – Олександру надійшла повістка із військкомату. На той час він якраз був на лікарняному. Хоча вже мав сім’ю, вони з дружиною Оленою чекали дитину, проте після одужання з’явився у військкомат і пішов служити в Збройні сили України. Спочатку проходив тримісячні військові навчання в «Десні» в Чернігівській області – освоював зенітну установку. А вже на початку 2015 року у складі Житомирської 95-ки пішов воювати за Україну на Донбас. Був в АТО до середини 2016. Прийшов на ротацію і вийшов у запас. Вдома на нього чекала вже однорічна донечка Варвара.
Хоча Олександр після 2016 року жив цивільним життям – працював, здобував вищу економічну освіту в Київському національному університеті культури і мистецтва, виховував свою дитину, – проте його думки були поруч із військовими побратимами. Щороку він був упродовж місяця на перепідготовці на базі 95-ї бригади. Часто навчання проводили інструктори із країн НАТО. Це допомагало йому тримати форму і бути готовим до будь-яких викликів.
Незважаючи на те, що всі домашні переконували, що він має роботу і заняття в цивільному житті, Олександр все-таки прагнув підписати контракт із військовою частиною й знову піти на службу. І свого досяг: у 2021 році донечка пішла в перший клас, а Олександр поїхав на збори резервістів та підписав контракт. Він казав своїм рідним: «У нас війна вісім років. Ви тут на мирних територіях цього не відчуваєте і не знаєте, що це таке насправді».
Уже в кінці жовтня Олександр Загребельний був у Торецьку на Донеччині. Хоча мав звання молодшого сержанта, проте був на офіцерській посаді – керував взводом. У підпорядкуванні мав три зенітні установки із особовим складом.
Коли у лютому ворог розпочав повномасштабне вторгнення, 95-та бригада приймала перші запеклі бої. Воювали на Донеччині, Луганщині, в багатьох гарячих точках. Мамі Саша говорив: «Стоїмо, тримаємося, боронимо. Нам би ще зброї вдосталь…»
21 березня 2022 року Мама Лідія Олександрівна розмовляла із сином по телефону. А 22-го прийшла в адмінприміщення старостинського округу в Дворищах готувати обіди для учасників місцевої територіальної оборони. Чоловік Василь Михайлович стривожено зателефонував, що Саші немає в мережі. Вийшли на зв’язок із дружиною Оленою – їй теж не було від нього дзвінка. Рідні відчули тривогу… Час став тягнутися довго… Десь о 15-16-й годині зателефонував молодший син Ігор, і батьки почули тяжку новину: «Повідомили побратими з частини, що близько третьої ночі в Костянтинівці було пряме вороже влучання в приміщення, де перебував особовий склад. Серед загиблих – Олександр Загребельний…»
Поховали 35-річного Героя, захисника України, нашого земляка Олександра Васильовича Загребельного 28 березня 2022 року в Києві на Алеї Слави з усіма військовими і державними почестями. Провели його в останню путь рідні, побратими, волонтери. Похоронна процесія відбувалася під інтенсивними ракетними обстрілами Києва.
Сім’я Героя щиро вдячна за підтримку, допомогу Спілці ветеранів АТО. Особливо дівчині Ірині, яку вони найбільше запам’ятали. Вона виявляла неймовірну сміливість і відвагу у ті тяжкі часи і для родини, і для усієї України.
Сьомого травня 2022 року Загребельний Олександр Васильович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Пам’ять про земляка Олександра Загребельного навіки залишиться у наших серцях та в історії визволення України.
Слава Героям! Герої не вмирають!
Підготувала Надія Панченко