– Моя історія схожа на інші. Із початком повномасштабного вторгнення я пішов у військкомат і вже 25 лютого ввечері був прикріплений до 5 батальйону Житомирської 95-тки, – згадує Олександр Дем’янчук.
Родом Олександр із села Давидівка Хорошівської територіальної громади. Батьки Марія Андріївна та Микола Миколайович уже давно пенсіонери, дуже хвилюються за синів. Брат Олександра Віталій також зараз стоїть на захисті Батьківщини. Майже все своє доросле життя Олександр працював на будівництві. Спочатку армія, потім будівельний технікум, і далі робота. Працював у різних містах України, має досвід роботи з усіми видами будівельних робіт.
Так склалося, що війна внесла корективи у життя усіх українців. Не виняток і Олександр. Батько двох дітей, одразу потурбувався про те, щоб діти були у безпеці. Вони виїхали за кордон. А сам він пішов виконувати свій обов’язок із захисту Батьківщини.
Півтора місяця служби солдат Олександр Дем’янчук був у Київській області. Всі добре пам’ятають, які події розгорталися там із початком повномасштабного вторгнення. Як тільки ворога вигнали з Київської області за територію нашої держави, батальйон, де проходив службу Олександр Дем’янчук, розформували. Він потрапив до новоствореної 46-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.
Усі солдати проходили навчання, «Калина» (позивний Олександра) не був винятком. Нове озброєння, техніка, а ще обов’язково медицина. За результатами навчання «Калина» став позаштатним медиком. І вже на Херсонському напрямку застосовував здобуті знання. Варто зауважити, що під час служби солдат Олександр став уже молодшим сержантом. Спочатку був навідником, а далі – старшим бойовим медиком роти.
Після Херсона бригаду Олександра перекинули на Бахмутський напрямок. Багато всього довелося побачити, пережити. Багато життів урятував Олександр.
– Не пам’ятаю навіть імен усіх хлопців, кому надавав допомогу, – так часто вони змінюються. Проте дуже тішить, що багато з них повертаються і стають у стрій. Навіть після тяжких поранень ніхто не намагається комісуватися, а, навпаки, повертаються, бо тут уже всі свої, рідні. Тут упевнений у кожному, – емоційно мовить військовий.
Зараз Олександр уже відносно спокійно розповідає, проте говорить, що страх є у всіх, хто потрапляє на фронт:
– І найстрашніший чомусь другий вихід. А далі всі звикають. Страх учишся опановувати, бо розумієш, що мусиш тримати оборону. Бо за нами наші сім’ї, наші рідні. А тут твої побратими… і не всі повернуться додому живими… Не пробачимо ворогу їхні смерті! За них і стоїмо!
Нещодавно Олександр був удостоєний почесного нагрудного знака Головнокомандувача Збройних сил України «Сталевий хрест». До річниці утворення 46-ї бригади за військові успіхи він також отримав прапор своєї бригади.
А ще Олександр Дем’янчук представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України №224/20223 «Про відзначення державними нагородами України»).
Часто Олександр Миколайович згадує свою роботу і каже, що залюбки пошпаклював би стіну, проте реальність інша… Він стомлений, найбільше це виказують очі, – та нескорений.
А ще розповідає, що наші молитви допомагають. Усі військові просять молитися. Моляться і самі перед важкими завданнями. І Господь допомагає!
Катерина Багінська
Від редакції
Минулого тижня в інформаційному марафоні був сюжет журналістки ТСН Інни Лебеденко про рідного брата Олександра Дем’янчука – Віталія, який проживає у Хорошеві.
Віталій Дем’янчук служить у прикордонних військах. Був учасником АТО, а тепер знову захищає Україну в гарячих точках. У сюжеті журналістка розповіла про те, що він був пораненим, та попри це під обстрілом витягнув з-під завалів свого тяжко пораненого командира, надав йому першу допомогу й організував евакуацію. Сам урятований майор Андрій Соломонюк каже, що Віталій, ризикуючи власним життям, урятував його від вірної загибелі.
Пишаємося нашими земляками.
Хай їх береже Бог на всіх шляхах!
Слава ЗСУ!
