Після 10-тирічного заслання у виправно-трудовому таборі та трьохрічного лікування із Сибіру додому повертався сталінський в’язень. Потяг віз 55-річного Олександра Шумського до Києва. Він тужив за Україною, за рідною Боровою Руднею, її щирими та добрими односельцями, від яких грілася і раділа душа. Земляки Шумського згадували, як він говорив: «Україна буде вільною, незалежною державою. Далеко і гордо дзвенітиме наша пісня».
…Вночі до купе Шумського увійшли члени спецгрупи та їхній керівник Павло Судоплатов. Українцю затиснули рота, а «лікар» з Міністерство державної безпеки(МДБ) Г. Майрановський зробив смертельний укол.
- Хто такий Олександр Шумський? І чому потрібно вшановувати його пам’ять?
Якщо відповісти по-енциклопедичному, то він – видатний український політичний діяч, один із розробників земельного законодавства Української Народної Республіки. В 1918 р. працював у Житомирі головою Волинської земельної управи. На посаді наркома освіти в уряді Християна Раковського активно впроваджував політику українізації. За проукраїнські політичні переконання потрапив у немилість до Сталіна.
Життєвий шлях та політичну діяльність цієї неповторної особистості досліджували відомі українські науковці Юрій Шаповал, Микола Костриця. Неабияких зусиль до повернення із забуття видатного земляка доклали відомі на наших теренах краєзнавці Сергій Цимбалюк та Анатолій Юхименко.
Олександр (Олесько) Якович Шумський народився у селі Борова Рудня Горошківської волості. Цього села уже немає. Воно знаходилося за декілька кілометрів на північ від теперішнього селища Нова Борова, поряд із селом Турчинка. «Тут, в Старій Боровій (інша назва Борової Рудні – авт.), 2 грудня 1880 року у великій родині Якова Шумського, який працював у пана лісовим обхідником (сторожем), народився син Олександр. В сім’ї було п’ятеро синів і чотири доньки», – писав свого часу у районній газеті «Прапор» С.Ф. Цимбалюк – краєзнавець, учитель, директор Новоборівської середньої школи №1.
Олександр намагався не афішувати своє дворянське походження. Рід Шумських мав герб із зображенням яструба – «Ястшембєць». Сам Олесько Шумський мав «яструбиний» характер: був не таким, як усі, залишався собою, мав власний погляд; тримався з усіма як рівний з рівними, різав правду у вічі. Односельці, пам’ятають, як у юнацькі роки Олександр приїжджав у рідне село – статний, чорноокий, гарно причесаний, ввічливий і чуйний до людей, у вишитій сорочці.
Рід діда-прадіда мав три покоління священників. Батько Шумського, Яків Данилович, працював лісничим у поміщика Миколи Муравйова, великого власника лісів і земель. Упродовж п’яти років Олесько Шумський здобував освіту у сільському народному училищі у селі Сали Фасівської волості. Згодом почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана. У 1911 р. він «втік від батька у Москву».
Здобуті знання дозволили Шумському екстерном скласти іспити за середню школу, отримати атестат зрілості у радянській столиці, навчатися в Народному університеті ім. Шанявського, де викладав Володимир Вернадський. Потім Олександр вступив до Московського ветеринарного інституту, але його не закінчив.
У часи Гетьманату О.Я. Шумському довелося перебратися в Житомир, де він працював у земельному комітеті. Стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським не склалися. На Житомирщині Олександр організував антигетьманський рух. Під час його перебування в рідному селі гетьманська варта натрапила на слід Шумського та хотіла його заарештувати. Подробиці цього епізоду залишив у своїх спогадах житель Борової Рудні Б.Й. Мазяр (1908-1996), який особисто знав Олександра Шумського і дружив з його молодшим братом Михайлом. Ці спогади записав завідувач Новоборівського краєзнавчого музею А.В. Юхименко. «Я народився і жив у Старій Боровій. Наша хата була поруч із їхньою садибою. Дружив із Шумськими. Пам’ятаю випадок, коли Олександра хотіли заарештувати, то він утік через вікно, а далі через кукурудзяне поле до лісу», – згадує Болеслав Йосипович.
Від 1-го жовтня 1924 р. до лютого 1927 р. Олександр Шумський працював наркомом освіти в українському радянському уряді Християна Раковського, в якому активно впроваджував політику українізації. Не раз більшовики міцними словами згадували українців УНР, які з 1918-го розпочали «українізацію». З наснагою Шумський розпочав «українізацію» навчальних закладів – від шкіл до вишів; діловодства, мову партійно-державного апарату; українізацію культури. Кого ж «українізовувати»? Насамперед – чиновників, партійно-державний апарат, що в основному складався з неукраїнців, які гидували українською мовою. Шумський називав їх «руководящее русское меньшинство».
У квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У щодо ходу українізації Олександр Шумський заявив: «Партія має прагнути того, щоб увесь робітничий клас України, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві суспільного життя». Між Кагановичем і Шумським назрівав конфлікт. У жовтні 1925-го нарком освіти поїхав до Сталіна з проханням дати українцям можливість самим обирати лідерів (про усунення Л. Кагановича з посади секретаря ЦК КП(б)У та заміну його на В. Чубаря). 20 квітня 1926 р. Шумський ще раз зустрівся зі Сталіним, вимагав звільнення Кагановича. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. Сталін звинуватив Шумського у поширенні антиросійських настроїв в Україні. З його іменем був пов’язаний національний ухил – «шумськізм».
День 26 квітня 1926 р. вважається початком кінця українізації, стартом кампанії проти «шумськізму». На червневому(1926) пленумі ЦК КП(б)У Олександр Шумський змушений був визнати «помилковість» своєї позиції. У лютому 1927-го він подав заяву про звільнення. Його витиснули з України: призначили на посаду ректора Інституту народного господарства в Ленінграді, згодом – ректором Ленінградського політехнічного інституту.
13 травня 1933 р. у Харкові друг Шумського письменник Микола Хвильовий покінчив із життям. Цього ж дня Олександра Яковича заарештували за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) – підпільної організації, що нібито готувала антирадянське збройне повстання. Хоча ув’язнений не підписав жодного фальшивого протоколу, проте на нього чекало десятирічне заслання у Красноярську.
Довідково. 17 вересня 1966 р. справу №55475 на О.Я. Шумського та інших звинувачених у причетності до УВО припинено. «Бывшие сотрудники ГПУ Украины Постовойтов и Коган, проводившие следствие по делу Шумского, за фальсификацию дел и незаконные аресты осуждены к расстрелу» (ДАЖО. – Ф. Р-5013, спр. 17848-п. – Арк. 321-322).
Шумський протестував проти свавілля НКВС, оголосив голодування. До нього терміново привезли дружину Євдокію Шумську-Григоренко, якій пообіцяли переглянути справу чоловіка. Той припинив голодувати.
Проте й дружина була згодом репресована. Якось вона необережно висловилася про повість Валентина Катаєва «Белеет парус одинокий»: «Це єдина книжка, в якій позитивно змальовуються діти інтелігенції». За дискредитацію радянської літератури Євдокію Гончаренко розстріляли. Їхній син Ярослав Шумський 1937 р. залишився сам. У 1942-му він загинув на фронті під Москвою.
Упродовж шести років Олександр Шумський був прикутий до лікарняного ліжка. У 1943 році закінчився термін ув’язнення, проте його залишили в Красноярську на «лікуванні». У засланні він написав монографію «Малороси». «За інших обставин за цю працю Українська академія наук присудила б мені докторський ступінь і обрала би своїм членом. Але не такий тепер час, щоб мій рукопис побачив світ… Нехай він умре разом зі мною». Колишній народний комісар освіти знищив свою роботу.
У червні 1946 р. Олександр Якович написав: «Рішення про самогубство, цю останню форму протесту, я прийняв після того, як вичерпав усі засоби боротьби за реабілітацію». Сталіна це образило, бо тільки він мав право на життя і смерть інших людей. Емдебіст Павло Судоплатов розробив план ліквідації Шумського (операція «Тхорик»), а голова МДБ Абакумов затвердив 6 вересня 1946 р. цей план. Шумському милостиво дозволили повернутися в Україну, щоб 18 вересня 1946 р. по дорозі до Києва підступно вбити.
Ім’я і заслуги перед Україною Олександра Шумського, як і багатьох видатних особистостей нашого народу, на жаль, довгий час замовчувалися у тоталітарній радянській державі. І тільки у наш час ми маємо можливість про них знати й гідно вшанувати. У 2011 році на Новому бульварі Житомира, у будинку, де жив Олександр Якович Шумський, відкрили меморіальну дошку. У Новоборівській територіальній громаді поки що його ім’я належним чином не вшановане.
Підготував Олександр Голяченко,
завідувач Новоборівського краєзнавчого музею
