Колектив редакції газети «Прапор» успішно продовжує реалізувати проєкт «Краще знайомство на користь усім» від Української Асоціації Медіа Бізнесу за фінансування Європейського Союзу. Ми зібрали уже понад 90 анкет від внутрішньо переміщених осіб, створили рубрику на сайті й у соцмережах «Все для ВПО», провели за участі переселенців та за підтримки волонтерів благодійний ярмарок зі збору коштів для ЗСУ. Організували ще інші заходи для згуртування і покращення процесу інтеграції переселенців у громаду. Про це ми повідомимо іншим разом. А сьогодні розповімо нашим читачам про тих внутрішньо переміщених осіб, які героїчно переборюють труднощі, що випали на їхньому життєвому шляху. Про тих, які чітко усвідомлюють, що без особистої праці й зусиль неможливо досягти хоч маленького успіху. Тому вони трудяться, допомагають і собі, й іншим людям. І мають результат.
Донька Ірина
Нещодавно в соціальних мережах було повідомлення про одруження Ірини Малишевої, переселенки з Херсонщини, із нашим хорошівським хлопцем – Сергієм Надоптою. Це прекрасна оптимістична новина. Ми вітаємо нове подружжя! Зичимо молодятам кохання, взаємопідтримки на довгі-довгі щасливі роки!
У розмові з Іриною ми дізналися, що вона народилася і проживала в Херсонській області в Голопристанському районі. Основним заняттям було допомагати батькам вирощувати в теплицях городину й реалізувати її людям. У тій місцевості подібна діяльність типова для жителів. Роботу там знайти важко, тому люди займаються розвитком власних господарств і з того живуть.
Після окупації рашистами їхнього села Ірина з маленькою донькою Олечкою вимушена була виїхати з рідних місць. Опинилася в Хорошеві разом із батьками – родиною Петрахаус. Тепер допомагає і тут їм працювати на землі й забезпечувати родину всім необхідним. Винаймає будинок і там живе з донечкою і з чоловіком. А ще вона – гарна господиня. Дуже любить чистоту, власноруч робить ремонт у будинку: білить, фарбує, клеїть шпалери тощо. Тому не відмовляється, якщо хтось попросить допомогти з ремонтом, прибиранням, іншими справами по господарству чи в городі. У неї до всякої роботи руки горнуться. Ірина каже: «Ми, херсонці, не звикли сидіти без роботи. Ми переконані, що якщо хочеш щось мати, то треба трудитись. Тому я весь час у русі».
Мама Наталя
Наступна моя співрозмовниця – мама Ірини Наталія Петрахаус. Цікаво, що вона переселенка з Херсонщини, але народилася тут, у нас, у Суховолі. Дівоче прізвище її Ярош. Вона ще була школяркою, коли родина переїхала на постійне проживання в Херсонську область. Понад 34 роки прожила там. Закінчила 9 класів. Працювала санітаркою у місцевому ФАПі. Вийшла заміж за коханого Олексія Петрахауса. Трудилися разом. Вирощували у теплицях помідори й огірки. Тримали свиней. Весь час були в роботі. Жили дружно. Виховували трьох діток. Середній син Дмитро якраз перед повномасштабним вторгненням відслужив строкову службу, повернувся і поїхав на роботу за кордон.
А менша донечка Олена зараз п’ятикласниця. Коли трасою через село йшли ворожі колони, Наталія разом із рідними та друзями брала участь у мітингах протесту проти окупантів у березні 2022 року. А зараз їй самій страшно про це згадувати: «Пам’ятаю, як ми стоїмо на акції протесту, а трасою йде колона рашистів, і всі дула повернуті на нас. Ще тоді не було остаточного усвідомлення, із яким страшним ворогом ми маємо справу». Дівчатка – донька Оленка та внучка Олечка – довгий час навіть не виходили з хати під час окупації. Але коли в будинок вдерлися росіяни й на очах у всіх ледь не розстріляли Олексія, то вони прийняли рішення терміново покидати окуповану територію. Їм дуже повезло, що вдалося пройти ворожі блокпости за перший раз. Хоча було багато різних перешкод і нервувань через це. У Хорошівську громаду вони приїхали в червні 2022 року, бо тут знайомі й родичі Наталії.
Нині вони проживають в орендованому будинку в Хорошеві. Вирощують на орендованій землі помідори і намагаються допомогти самі собі.
А в їхньому будинку на Херсонщині зараз поселилися рашисти. Боляче про це навіть думати. «Особливо зараз довгими осінніми вечорами заходить у душу туга і ностальгія», – діляться і Наталя, й Ірина.
Вони розповіли іще про одну прикрість. На жаль, трапляються серед місцевих люди, які не дуже привітно ставляться до переселенців. Наприклад, Наталя й Ірина мали конфлікт із сусідом, який відв’язує великого собаку. Пес звалив сусідку з велосипеда і покусав її. Він є небезпечним для доньки Наталії Олени, коли вона йде у ліцей. Про це була розмова з сусідом, але той не реагує. Довелося навіть викликати поліцію. Чи відреагує на це кривдник – не відомо.
У словесній перепалці той чоловік навіть сказав: «Хто ви такі й чого сюди приїхали?» Такі слова взагалі важко коментувати. Війна в країні, і це наша спільна біда. На місці сьогоднішніх переселенців могла опинитися будь-яка людина.
Закликаємо усіх наших співгромадян добре думати, перш ніж говорити, а тим більше треба думати, перш ніж діяти.
Ірина й Наталія висловлювали щиру вдячність усім, хто їм надавав допомогу: місцевій владі, благодійним фондам. Особливо вони відзначають волонтера Валентина Недзельського, який багато в чому допоміг їм.
Родина Обаполенків
Ніна Миколаївна за походженням теж наша землячка. Вона родом із Солодирів колишньої Дворищенської сільської ради. Народилася у березні 1949 року. Закінчила 8 класів місцевої школи. Влітку працювала обліковцем у колгоспі. Але батьки намагалися робити усе можливе, щоб донька вирвалися із села. Вони усвідомлювали, що працювати в колгоспі й жити в селі на той час – це було рабство.
Пізніше Ніна закінчила у Володарську-Волинському курси крою і шиття й знову була вдома. Потім, як тоді казали, «завербувалася» і поїхала в Сєвєродонецьк на Донбас. Це місто якраз будувалося. Їй там дуже сподобалося. Вона навчалася на маляра-штукатура і стала працювати на будівництві. Тоді в місті зводили багато житла. Будівельники були потрібні. Саме тут дівчина зустріла свою долю – хлопця Володимира Обаполенка, який теж був будівельником. Родом він із тих місць – із Луганської області Сватівського району. Він уже був після строкової служби в армії. Ніна з Володимиром створили сім’ю. Народилися у них діти – донька і син. Обаполенки гарно працювали, мали заохочення і нагороди за свій труд. Володимир Іванович майже все життя пропрацював автокранівником, а Ніна Миколаївна після будівництва влаштувалася в дитячий садочок на посаду швеї. У них було власне комфортне житло. Діти виросли, теж одружилися і мали квартири в цьому ж місті. Народилися й підростали у дідуся з бабусею двоє онуків. Здавалося б – тільки жити й радіти життю.
Проте розпочалася війна. Спочатку та, яка прийшла в Крим і на Донбас, але називалася АТО/ООС. Сєвєродонецьк залишився на підконтрольній українській території. Було неспокійно, проте якось можна було жити. Та після повномасштабного вторгнення рашистів їхнє місто опинилося якраз на лінії розмежування. І з 24 лютого минулого року до середини березня вони щосекунди ризикували життям, були під обстрілами. Тому прийняли рішення евакуюватися і переїхати у більш спокійне місце. Таким чином вони опинилися в Хорошеві. Проживають у найманій квартирі. Син із родиною переїхав на батьківщину дружини – в Хмельницьку область, а донька зі своїм сином теж зареєстровані як ВПО у Хорошівській громаді. На сьогодні донька знайшла собі роботу в Житомирі. Шиє одяг для військових. А подружжя Обаполенків теж не сидить склавши руки. Вони орендують земельну ділянку і цьогоріч виростили на ній усю городину, яка необхідна для харчування. Забезпечили себе консервацією різноманітною і свіжими овочами на цілу зиму.
Володимир Обаполенко каже: «Допомога дуже потрібна. Проте без власних зусиль досягти успіху неможливо».
Вони вдячні за будь-яку гуманітарну допомогу місцевій владі й різним благодійним фондам, бо ж приїхали у Хорошів лише з документами. Усе, що наживали упродовж життя, залишилося в Сєвєродонецьку. Зараз у їхніх квартирах проживають окупанти, мародерять. Дуже боляче їм про це думати. Але вони, попри душевний біль, налаштовані оптимістично і переконані, що обов’язково самим треба щось робити, не тільки сподіватися на допомогу, але й докладати зусиль, аби змінити щось на краще у житті.
А ще Ніна Миколаївна і Володимир Іванович дуже вдячні всім, хто допоміг коштами на операцію для внука. Це була коштовна операція. Допомогли родичі, друзі, Хорошівська рада, і життя 23-річного хлопця врятоване. Це для них було дуже болюче питання.
Вони висловлюють думку, що бажали б і надалі залишитися жити тут, у Хорошеві. Проте основною проблемою для них є житло.
Ми розповіли про кількох переселенців, які докладають максимум зусиль, аби жити повноцінним життям у нових умовах. І хай непросто, але у них виходить. Варто лише висловити глибоку повагу до них за їхню працю, за наполегливість, за переконання.
Але є іще багато людей у Хорошівській громаді серед переселенців, які знайшли роботу і теж намагаються налагодити нормальне життя. Серед них і ті, хто шукав собі роботу із допомогою місцевого підрозділу служби зайнятості. Це Наталія Бушла, Ольга Литвинчук, Марина Конопчук, Настасія Кузьменко, Людмила Скулинець та інші.
Як бачимо, є немало позитивних прикладів, коли внутрішні переселенці, докладаючи власних зусиль, використовуючи допомогу, яка сьогодні доступна, долають багато труднощів і таким чином допомагають і собі, і громаді, і суспільству загалом.
Любов Дем’янчук
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключно відповідальністю ТОВ «ІЦ РГ «Прапор»» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
