Існує хибна думка, що жінки, які виїхали за кордон із початком повномасштабного вторгнення в Україну, живуть там спокійно на «соціалці» чи розважаються й пасивно чекають, коли буде Перемога, щоб лише тоді повернутися. Але це не так. Якщо на Батьківщині людина займала активну життєву позицію, то зміна місця проживання не зменшує її активність.
Чиновниця, громадська активістка, волонтерка
Із Ларисою Кухарчук ми познайомилися, коли вона працювала в департаменті агропромислового розвитку Житомирської обласної державної адміністрації. Щира, відкрита, дуже креативна, вправна майстриня. Вона повністю руйнувала стереотипне уявлення про держслужбовців. Такі люди, як вона, зазвичай займаються громадською діяльністю чи мистецтвом. Не дивно, що саме Лариса стала своєрідним двигуном громадської організації «Бджологради Житомирщини», яка щороку в день Медового Спасу організовувала в Житомирі ярмарок меду. До повномасштабної війни ця громадська організація займалася створенням впізнаваного бренду поліської продукції бджолярства. Займались також благодійництвом – щороку пасічники і пасічниці Житомирщини збирали та відправляли медові подарунки для дітей-сиріт. Із початком повномасштабної війни Лариса організувала заготовку м’ясних консервів для наших бійців на передовій і сама волонтерила на приготуванні тушонки.
Війна змусила їхати в Японію
Донька Лариси вже довгий час проживає у японському місті Кобе, то ж із початком великої війни в Україні відразу покликала маму до себе. Та Лариса вважала, що вона ще може чимось допомогти тут, у Житомирі. Наважилась поїхати в гості лише наприкінці червня 2022 року. Шлях до Японії неблизький та недешевий. А Лариса везла з собою чималий вантаж із українських предметів ужитку, національного одягу, символіки. Бо мала вже задумки, як із далекої «країни сонця, що сходить», зможе допомагати Україні.
У Кобе проживають українці, які приїхали сюди вже після початку повномасштабної війни в Україні. Це люди, що отримали статус тимчасово переміщених. Місцевий муніципалітет забезпечив їх житлом і грошовою допомогою. Однак усі сподіваються і мріють якнайшвидше повернутися додому в Україну. Крім них, є й українці, які перебувають у шлюбі з японцями і живуть тут тривалий час.
Народна дипломатія та волонтерство українців у Кобе
Я зрозуміла, що тепер зможу принести більше користі саме в Японії, яка дуже допомагає Україні й на урядовому рівні, й на рівні народної дипломатії, – розповідає пані Лариса. – У Кобе працює Фонд пастора Івамурі, який займається благодійністю на користь України. З початку повномасштабної війни пастор разом із донькою побував у Бучі й Ірпені та на власні очі побачив, які звірства творили рашисти. Тому всі небайдужі українці в Кобе об’єдналися саме навколо цього Фонду як волонтери. До нас приєднуються українці з Осаки. Серед них є балетна група з Одеси, усі волонтерять. Вони проводять благодійні виступи, кошти від яких ідуть на допомогу ЗСУ.
Пані Лариса, яку тут називають Лаліса-сан, опинилася у своїй стихії, оскільки вона вправна майстриня та добре знається на приготуванні українських страв. А ще знає і виконує багато українських пісень. Розповідала японцям і про Житомир. Вони кілька разів перепитували назву міста. Дивувались, бо співзвучне японською «цитомеру» означає «робота в організації».
Тож ідея створити громадську організацію виникла цілком природньо. Так кілька місяців тому й народилася україно-японська ГО «Forest APT», мета якої – донести світу, що Україна – суверенна, демократична, незалежна, правова й унітарна держава. Серед головних завдань – сприяння припиненню війни в Україні через допомогу різних країн. А також ознайомлення японців з українською культурою, мовою та традиціями.
«Якщо люди більше дізнаються про Україну, то більше хочуть нам допомагати»
Ми тут не просто проживаємо життя, у нас є ціль і тепер більше можливостей, коли відчуваєш, як і чим реально можеш допомогти Україні. Тут бачиш: якщо люди більше дізнаються про Україну й українців, то більше хочуть нам допомагати. Японці нас розуміють, бо зазнали тих самих бід, що й українці: ядерну катастрофу, російську анексію території. Вони дуже хочуть більше знати про Україну, – ділиться думками пані Лариса.
На співпрацю охоче йде місцева влада. У префектурі надають нам місце в музеї для виставок українських старожитностей. Виділили місце в бібліотеці для українських книжок. Ми проводимо уроки української мови для дітей від змішаних шлюбів. Японці добре відрізняють українську мову від російської і хочуть вивчати саме її.
В Україні громадською діяльністю та волонтерством займаються переважно жінки. Те саме й у Японії, як помічає пані Лариса. Чоловіки теж допомагають, але їх у громадському секторі менше.
Завдяки громадській дипломатії про Україну японці знають, вони співчувають нам. Ця країна має величезний досвід у подоланні кризових явищ – війна, цунамі, землетруси. Тому і мають високу точку співчуття та бажання миру, – каже Лариса Кухарчук. – Японці охоче з нами співпрацюють і є членами нашої організації. Професор економіки університету Кобе Гакуїна пан Йосіхіко Окабе, який є Почесним професором Національної академії державного управління при Президенті України та автором книги «Real Ukraine», провів спільне з нашою організацією засідання щодо ситуації в Україні та про шляхи надання допомоги. Члени Японсько-української асоціації культурних обмінів та члени ГО «Forest APT» взяли участь у науково-дослідній конференції «Пізнання України», де слухали доповідь українського політолога Миколи Рябчука та поезії української поетеси Наталки Білоцерківець. Багато спільних благодійних заходів провели у передріздвяні дні – концертів і ярмарків. Ось що пише японська членкиня організації «Forest APT» Джессіка Джессі: «Приєднуйтесь до нас, до руху миру. Українці будуть на виставці з персональними товарами. Вишиті гаманці та предмети побуту, що передаються поколіннями, наповнені культурою, яку не можна втрачати під час війни».
Українці та українки, які проживають в інших японських містах і теж популяризують українську культуру, контактують із новоствореною організацією – приїздять у Кобе із своїми заходами і запрошують до себе. ГО «Forest APT» посприяла Писанковому туру в Кобе, надавши локації та інформаційну підтримку проєкту «Писанкові мандри», які започаткувало в Японії подружжя Тетяни та Миколи Солоцьких. Головна мета проєкту – познайомити студентів і учнів у японських містах із традицією писанкарства – і це круто. А виручені від воркшопів кошти теж пішли на благодійність.
Пані Лариса розповідає, що в Кобе їй доводилося зустрічатися з українськими посадовцями. Наприклад, із міським головою Львова Андрієм Садовим, який приїздив на перемовини з архітектором Шибару Баном. Він будуватиме у Львові сучасний хірургічний корпус для Національного реабілітаційного центру UNBROKEN, де проходять реабілітацію українські військові. До збору коштів на цю справу долучаються й благодійні організації в Японії, в тому числі й «Forest APT».
Так само брали участь у онлайн- конференції в Кіото з очільником Києва Віталієм Кличком, яка відбулася в День Києва. Мова йшла про сприяння в будівництві сиротинця для дітей, які втратили рідних під час війни.
Саме зараз від усіх благодійних заходів акумулюються кошти у Фонд пастора Івамури на побудову сиротинця в Київській області. Взагалі усі зібрані на наших спільних заходах кошти направляються через цей Фонд у Посольство України в Японії, – пояснює Лариса Кухарук. – Члени нашої організації, окрім цього, роблять ще й індивідуальні пожертви для конкретних потреб наших воїнів на придбання обладунків, військової форми та взуття. Зараз разом із Фондом готуємося до проведення політичного мітингу 24 лютого на річницю початку повномасштабної війни.
«…ти тут, а серце твоє – за тисячі кілометрів»
Попри активне громадське життя, пані Лариса дуже сумує за Україною, рідним містом. Каже, що українки й українці, які отримали тимчасовий прихисток у Японії, не бачать тут свого майбутнього і хочуть повернутися додому. Реалізувати себе людині зрілого віку тут дуже складно, рівень японської мови (кандзі-ієрогліфи), яку вивчають на курсах, не дасть можливості отримати кваліфіковану роботу. Хіба що пакувальником чи сортувальником.
- Життя тут дуже дороге, і зайвого собі не дозволиш. Особливо дорогі продукти харчування і проїзд у транспорті, медичне обслуговування. Дивуюся, що є люди, які заздрять тим, хто отримали притулок у чужих країнах. Ніби вони тут отримують допомогу і лише розважаються.
Важко жити, коли ти тут, а серце твоє – за тисячі кілометрів. Усі, хто приїхав сюди під час війни, націлені повернутись в Україну, тому об’єднуємось і хочемо, щоб про нас знали як про людей, які хочуть зберегти свою культуру, мову і свою державу.
Ярина Михайленко
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
