Тернисті шляхи геологорозвідника, науковця, громадського діяча, батька воїна ЗСУ Анатолія Вдовиченка

Йде Новою Боровою, на перший погляд, звичайний чоловік. Знають, що він багато років працював на керівних посадах у Житомирській геологорозвідувальній експедиції. Проте ці відомості – лише краплина від того, що зробив цей чоловік і в геологорозвідці, і в науці, і в громадських активностях. Мова йде про нашого видатного земляка, ветерана геологорозвідувальної галузі, відомого науковця, активного громадського діяча не лише в Новоборівській громаді, а й на теренах держави, і навіть за її межами, завзятого поборника відродження і становлення національної духовності в Україні – Анатолія Івановича Вдовиченка. Але сьогодні його серце й думки поруч із сином Русланом та його побратимами – на передовій війни за Україну.

На днях він відзначатиме свій черговий ювілей. Ми вже давно мали намір хоча б коротко розповісти про цю непересічну людину. Напруженість в роботі та зайнятість і самого Анатолія Івановича, і журналістів редакції у ці непрості воєнні часи не дозволили нам зібрати усі матеріали, поставити йому всі запитання, які ми хотіли. Сподіваємося, що у нас ще буде нагода зробити матеріал більш детальний, а сьогодні подаємо те, що встигли віднайти й підготувати до публікації.

Дитинство. Гайсин.

Почнемо від ранніх років, родини, бо то є основа й джерело. Анатолій Вдовиченко вважає, що у нього було щасливе дитинство. Хоча частенько доводилось бути напівголодним. Від морозів до морозів разом із хлопчаками-товаришами бігав босоніж, бо це були післявоєнні часи, проте спогади про дитинство у Анатолія Івановича світлі й сповнені любові. Зі щемом він згадує береги тихоплинної річки Соб, яка протікає в його рідному Гайсині на Вінниччині й впадає в Південний Буг. Тут він купався, ловив рибу, грався з хлопчаками, бігав по траві прирічкових долин. Гайсин для нього – джерело прекрасних спогадів і гордості.

  • Це було багатонаціональне робітниче місто, в якому було кілька військових частин. Ще з 1595 року воно вже значиться в історичних документах як місто. З дитячих років я відчував його вагомість, особливу атмосферу спілкування між людьми, толерантність в міжетнічних стосунках. Історія міста пов’язана з життям багатьох видатних людей. Є багато історичних місць.

Нещодавно побачили світ краєзнавчі дослідження мого земляка Валерія Рекрута про Гайсинщину. Я читаю й насолоджуюсь, повертаюся в атмосферу мого дитинства. І багато чого згадую, – ділиться Анатолій Іванович.

Із сердечним трепетом і любов’ю він розповідає про своїх батьків. Батько Іван Олексійович був учасником трьох воєн, для дітей був прикладом людяності, скромності, доброти. Мама, Ольга Мартинівна, – вся була в турботах про дітей. В голодному 1947-му році, маючи вже під серцем Анатолія, змушена була їхати на відкритій залізничній платформі в західні області України, щоб виміняти харчів. І ця поїздка тоді була важкою й небезпечною. Працювала там кілька місяців і повернулася, аби прогодувати родину тим, що виміняла й заробила.

  • Я запам’ятав із дитинства перекази старших, що розповідала бабуся. Вона працювала на маслозаводі. Там давали працівникам маслянку і сироватку. Люди цим харчувалися. В Гайсині в 1932-1933 роках голоду не було. А в навколишніх селах люди вимирали. Так ось, мати казала, що часто, було, йде на завод і бачить, що опухлі люди сидять під огорожами на вулиці. А йде назад – уже мертві лежать. Помирали від голоду.

Ще пам’ятаю із раннього дитинства, що після війни чимало людей жили в землянках. Ми з батьками ходили в гості до знайомих, які так жили.

І ще я пригадую, як ми теж пили маслянку, а це вже в 50-х роках, і цим виживали, – згадує Анатолій Іванович.

З 10-річного віку хлопець на канікулах разом із батьками працював на будівництві, бо в сім’ї було шестеро дітей, і забезпечити родину у ті часи було непросто. То рано він пізнав, що таке тяжка фізична праця, і яких зусиль коштує зароблений карбованець.

Школа, технікум, інститут

Анатолій початкову освіту здобув у Гайсині, а далі вчитися його перевели в школу-інтернат для дітей залізничників у м. Жмеринку, бо батько багато років працював на залізниці. І саме в цьому закладі, як він стверджує, отримав і виховання, і прекрасну освіту, яка допомогла йому в майбутньому особистісному і професійному становленні. Школа мала потужну матеріальна базу, висококваліфікованих педагогів, які давали освіту і виховання. Дітям тут прищеплювали любов до мистецтва, всебічно розвивали. Учнів обов’язково мали освоїти музичну освіту, оволодіти музичним інструментом, відвідувати уроки танців. А також давали прекрасну фізичну підготовку і навички з різних видів спорту. Анатолій освоїв гру на трубі, успішно брав участь у різних спортивних змаганнях. Саме тут він навчився любити книгу і читати різноманітну літературу. Згадує свого друга Сьому Винокура, який читав «запоєм», і його захоплення передалося Анатолію й залишилось на все життя.

Після закінчення восьмирічки в Жмеринці хлопець поїхав сам у Київ і вступив у геологорозвідувальний технікум. Вчився за стипендію і за власний кошт. Де міг – підробляв. Проте й активно займався спортом: альпінізмом, легкою атлетикою. Під час практики працював змінним буровим майстром в Південно-Українській геологічній експедиції.

Другого дня після закінчення технікуму Анатолій разом із товаришами-випускниками з групи були призвані на строкову службу в Калінінську область (нині Тверська) в ракетні війська стратегічного призначення.

Після демобілізації і повернення додому в Гайсин, наступного ж дня (1968 р.) влаштувався на роботу змінним буровим майстром в Побузьку геологічну експедицію. Працював на розвідці родовищ підземних вод Поділля, геологічній зйомці на Тернопільщині та на пошуках алмазів на Рівненщині. Із самого початку трудової діяльності, а потім і впродовж усього життя намагався творчо підходити до роботи, проводив різні дослідження і за їх результатами вносив пропозиції з удосконалення технології буріння.

Керівництво помітило старання і ретельність молодого фахівця, йому дали направлення для навчання на геологорозвідувальному факультеті Дніпропетровського гірничого інституту. Закінчив з відзнакою інститут у 1975 році за спеціальністю гірничого інженера з технології розвідки родовищ. Упродовж студентських років займався науковою діяльністю, працював молодшим науковим співробітником Науково-дослідного центру інституту, отримав рекомендацію на навчання в аспірантурі. Паралельно в інституті здобув і військову спеціальність командира танкового взводу та звання лейтенанта.

Виробнича діяльність

Виробнича діяльність Анатолія Вдовиченка нерозривно пов’язана з науковою. Проте ми спробуємо розказати про ці сфери його роботи окремо.

По закінченню інституту він працював буровим майстром та технологом Житомирської геологічної експедиції.

Для досліджень за темою кандидатської дисертації брав участь у розвідці вугільних родовищ на Львівщині (1976 -1978).

Потім повернувся на посаду начальника виробничо-технічного відділу Житомирської експедиції (1978-1983), де безпосередньо організовував впровадження нової технології буріння свердловин при розвідці Пержанського і Стремигородського родовищ корисних копалин.

Пізніше очолив польовий Дослідно-методичний підрозділ Виробничого геологічного об’єднання «Північукргеологія».

Із 1985-го 11 років трудився на посаді головного інженера Житомирської геологорозвідувальної експедиції, а потім 2 роки – Рівненської ГЕ. Пізніше – до 2002 року – був головним інженером, і начальником Північної геологорозвідувальної експедиції та заступником директора ДП «Житомирбуррозвідка».

Із 2002 по 2008 працював директором ТОВ «Корона».

Науково-педагогічна діяльність

Як ми вже зазначали, наукову діяльність Анатолій Вдовиченко почав займатися ще зі студентської лави. Брав участь в експериментальних роботах НАН України з вивчення впливу надпотужних вибухів на гірські масиви (1973). Впроваджував нову технологію буріння глибоких свердловин (до 2000 м) при розвідці Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну (1976-1978). Під час промислових випробувань нової технології гідровидобутку зернистих фосфоритів на Рівненщині тісно співпрацював із українським космонавтом Віталієм Жолобовим (1997).

Завзятий експериментатор здійснив дослідно-методичні роботи з оптимізації та автоматизації процесу алмазного буріння в умовах північно-західної частини Українського щита (1983-1984).

Дослідив процес вибіркового стирання керну при розвідці Буртинського графітового родовища та вперше встановив відповідні коефіцієнти, які були використані у підрахунку запасів (1984).

Анатолій Вдовиченко розробив і впровадив у виробництво нову технологію приготування та використання емульсійних промивальних рідин. У співпраці із науковцями Житомирського сільськогосподарського інституту вперше дослідив вплив відходів бурових розчинів на ґрунти і розвиток рослин та удосконалив їхні екологічні характеристики. В результаті цих досліджень були вперше визначені напрями утилізації відходів бурових розчинів з використанням їх у якості меліорантів для сільськогосподарських ґрунтів. За результатами теоретичних досліджень, експериментальних і практичних робіт було опубліковано низку статей в наукових виданнях «Розвідка і охорона надр», «Геологічний журнал НАН України», «Геоекологічні дослідження і охорона надр», «Мінеральні ресурси України» (1991-1997). Анатолій Іванович має патент на винахід «Змащувальна добавка до бурових рідин».

Свого часу він створив і розвинув при Житомирській експедиції навчально-курсовий комбінат з потужною матеріально-технічною базою для підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників геологорозвідувального виробництва, а також для профорієнтації учнів середньої школи. Понад 15 років геологорозвідник працював за сумісництвом учителем середньої школи та викладачем навчального комбінату. За підтримки селищного голови Г.Л. Рудюка обґрунтував доцільність створення при Житомирської ГРЕ філіалу Дніпропетровського гірничого інституту з підготовки фахівців з буріння свердловин.

Анатолій Вдовиченко брав активну участь в роботі і є постійним членом програмного комітету міжнародної науково-технічної конференції «Породоруйнівний і металообробний інструмент – техніка і технологія його виготовлення та використання», основним організатором якої є Інститут надтвердих матеріалів НАН України (1998-2022рр.). Він підготував на апробацію 33 наукові доповіді, які опубліковані у збірнику наукових матеріалів конференції.

Анатолій Іванович як науковець і викладач упродовж 2014-2016 рр. був членом наукового комітету Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України. Вніс низку пропозицій з удосконалення наукової і освітньої діяльності. Розробив проєкт нового положення присудження наукових ступенів за бальною системою з використанням сучасних інформаційних технологій. («Дзеркало тижня», Україна. №33, 11.09.2015).

У співпраці із колегами він розробив нову концепцію інтенсифікації і оптимізації нафтогазовидобутку з урахуванням відновлювальних процесів, яка була апробована відомими фахівцями і науковцями нафтогазової геології та рекомендована для широкого впровадження.

Вершиною його наукових досягнень є розробка нової теорії про відновлюваність, невичерпність та екологічність глибинних нафтогазових ресурсів, яка була теоретично обґрунтована та практично переконливо підтверджена. («Дзеркало тижня», Україна. 21.01.2019).

Анатолій Вдовиченко є автором понад 160-ти опублікованих наукових праць та співавтором книги «Удосконалення технології буріння свердловин» (2020).

Він заснував (2009) науково-практичний журнал «БУРІННЯ» та став його головним редактором. Вийшло у світ 10 випусків журналу масовим тиражем.

У 2012-му році Анатолія Вдовиченка обрали академіком Академії технологічних наук України, а в 2018 році – почесним професором Національного університету «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка».

Численні публікації Анатолія Івановича можна почитати у виданнях: «Дзеркало тижня», «Житомирщина», газета «Прапор», на інтернетресурсах, а також у вітчизняних і міжнародних науково-практичних збірниках.

В цей важкий для України час він обрав нову надзвичайно важливу, особливо для Житомирщини, тему «Торф як альтернативне і екологічне джерело енергії» і посилено працює над вирішенням проблеми.

Громадська діяльність тісно переплетена з наукою і виробництвом, суспільними процесами в державі

Анатолій Вдовиченко є одним із засновників та з 2008 року очолює Спілку буровиків України. За час діяльності Спілки він був головою оргкомітету 34-ох міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-практичних конференцій із проблем розвитку геологорозвідувальних і видобувних галузей, екології та підготовки фахівців і наукових кадрів.

Він був активним учасником численних наукових зібраннях, які проходили на базі багатьох академічних та галузевих наукових установ, навчальних закладів, органів державного управління, виробничих та громадських об’єднань України та за її межами. За матеріалами цих заходів науковець опублікував понад 220 різних статей, повідомлень, коментарів та експертних висновків.

Анатолій Іванович брав активну участь (2014-2015 рр.) у формуванні Національного суспільного телерадіомовлення України (НСТУ). Він був допущений кандидатом на обрання членом в Наглядову раду НСТУ від сфери науки й освіти.

З 2015 року він є постійним членом Національного моніторингового комітету із європейської сертифікації інженерів.

За багаторічну сумлінну працю Анатолій Іванович Вдовиченко удостоєний звання «Почесний розвідник надр» (1997). Нагороджений медалями Л.І. Лутугіна, «За заслуги» та іншими галузевими відзнаками. Має нагороди за активність у відродженні і становленні національної духовності.

Родина – надійний тил

Така активна наукова і громадська діяльність, якою впродовж життя займається Анатолій Іванович, потребує дуже багато часу, зосередженості і, головне, розуміння й підтримки родини. Весь сімейний клопіт упродовж багатьох років, звісно, ліг на плечі дружини Раїси Борисівни. Тяжким болем увійшла в родину війна, особливо після повномасштабного вторгнення. Син Руслан із перших днів війни перебуває на фронті в найбільш гарячих точках. Отримав контузію, підлікувався в госпіталі й після короткої реабілітації знову відбув на фронт, де воює з ворогом і нині.

Внучка Юлія отримала медичну освіту і працює в стоматології в Києві. Якраз другого дня після ювілею Анатолій Іванович отримав коштовний подарунок – Юлія народила правнучку Стефанію.

Внук Максим живе і працює у Львові.

Донька Ольга проживає в Тбілісі з внучками Лізою і Софією. Працює в галузі косметології.

Найрідніші люди завжди підтримують чоловіка, батька, дідуся, пишаються його досягненнями й радують своїми успіхами.

Із нагоди поважного ювілею щиро вітаємо нашого невтомного земляка, зичимо багато років активної плідної праці на розвиток громади й держави Україна у колі щасливої благополучної родини. Сподіваємося на подальшу співпрацю.

Підготувала Надія Панченко

Прокрутити вгору