Чоловік, про якого піде розповідь, прожив на території нашої древньої Горошківщини близько 20 років. Звали його Віктор Петрович Кундуш. Він доводиться мені родичем – був одружений на моїй рідній тітці.
Народився Віктор Петрович 23 жовтня 1923 року в Північній Манчжурії (Китай), в місті Харбін на річці Сунгарі, в Козенному затоні, в бараці № 13. Його батько, Петро Якович, українець за походженням, працював на залізниці.
У 1935-му році близько 35 тисяч російських харбінців, громадян СРСР, скористались можливістю виїхати з усім майном в Радянський Союз. Сім’ю Кундушів розмістили в Підмосков’ї.
Однак уже в 1937 році багато хто з переселенців був заарештований за звинуваченням у шпигунстві та контрреволюційній діяльності – сумнозвісна операція НКВС проти так званих «харбінців». Батьки родини Кундушів теж були заарештовані і страчені в ході цієї «операції» НКВС. І шестеро дітей стали сиротами.
Віктору виповнилось тоді 14 років. Діти залишались жити у своєму будинку, в Сухіничах. Щоб заробити щось на прожиття, дехто почав працювати. Допомагали, чим могли, сусіди. Якось вижили. Однак невдовзі був репресований старший брат Віктора – Володимир, 1909 року народження. На допитах йому відбили нирки, від чого він усе життя постійно хворів. Як «ворог народу», відсидів 10 років у сталінських таборах.
У 1942 році Віктор Петрович був призваний до лав армії. На фронті службу проходив у 886-му артилерійському Тернопільському, Червонопрапорному, ордена Кутузова полку 322-ї Житомирської, ордена Суворова, Червонопрапорної стрілецької дивізії. Був зв’язковим, отримав звання молодшого сержанта. Нагороджений двома медалями «За отвагу», а також медаллю «За боевые заслуги». Неодноразово поранений.
Зі спогадів Віктора Петровича: за військові заслуги на фронті командування військової частини неодноразово його представляло до нагородження орденами, зокрема орденом Червоного Прапора та орденом Червоної Зірки. Але кожного разу документи про нагородження завертали назад представники особливого відділу частини, так звані «смершівці». Ці покидьки, які уникали передової, як чорт ладану, відмовляли в нагородженні орденами заслуженого, неодноразово пораненого бійця-фронтовика на тій підставі, що, мовляв, його батько був «ворогом народу», а сам Віктор Петрович був родом із Китаю.
День Перемоги Віктор Кундуш зустрів у Чехії, де в складі 322-ї дивізії перебував і його полк, беручи участь у Празькій наступальній операції 6-11 травня 1945 року.
Після війни та демобілізації Віктор Петрович працював спочатку в паровозному депо станції Тернопіль (Україна), кочегаром на паровозі, а згодом і помічником машиніста. Наприкінці 40-х років минулого століття переїхав у Житомирську область, районний центр Володарськ-Волинський, де одружився з Ганною Андріївною Барчук. У цьому шлюбі 8 лютого 1951 року народився у них син Андрій.
З тіткою Ганною дядько Віктор познайомився в роки війни, коли після звільнення нашого районного центру від німців на початку 1944 року його військова частина перебувала на відпочинку та переформуванні. І Віктор Петрович разом з іншими воїнами квартирував саме в будинку моєї бабусі, де проживала і Ганна Андріївна.
Переїхавши на Житомирщину, він влаштувався на роботу в геолого-розвідувальній експедиції №116. Спочатку працював у кар’єрі машиністом лебідки. Далі, закінчивши курси машиніста, освоїв екскаватор марки «Драглайн».
Однак після загострення хронічної хвороби, виразки шлунку, був змушений перейти на роботу із зарядки акумуляторних батарей на Вишняківському кар’єрі.
Був завзятим мисливцем. Восени та навесні ходив на качок. Узимку ж полював зайців, куріпок тощо. Сам потім і патрав дичину. Вдома ж любив працювати з деревом, металом. Паяв каструлі, тази.
Любив музику, купив патефон, мав непоганий набір платівок.
Віктор Петрович любив разом із сином відвідувати обласний центр Житомир та культурно проводити час: прогулювалися містом, відвідував кінотеатри, виставки тощо.
Був період, коли Віктор Петрович, поки дозволяло здоров’я, захопився розведенням бджіл. Сам змайстрував декілька вуликів, робив рамки. Тримав до шести сімей. Мав медогінний апарат. Залюбки пригощав охочих медом.
Дядько мав також хист до перукарської справи. Придбав механічну машинку для стрижки, підстригав знайомих та рідню.
Біда прийшла, звідки не чекали. В неповні 44 роки він тяжко і, як згодом виявилось, невиліковно захворів. Його не стало 12 вересня 1967 року. Похорон був багатолюдним – рідня, близькі друзі, знайомі, колеги. Поховали його на старому православному кладовищі. Згодом у 1996 році поряд із могилою Віктора Петровича була похована і його дружина – Ганна Андріївна Барчук. Так і після закінчення життя вони залишаються поряд одне з одним. Земля їм пухом і Царство Небесне …
З нами залишилися його син Андрій, дві онуки – Ольга та Наталка – і вже п’ять правнуків. Рід Кундушів продовжується. Ось таке коротке, але славне життя в тяжкі буремні часи. 23 жовтня 2023 року, в сторіччя з дня народження Віктора Петровича Кундуша, мого улюбленого дядька, згадаймо його теплим словом…
Олександр Шевчук
