Понад 50 років живе і працює на Горошківщині Василь Степанович Простиченко. Спочатку він за направленням із обласного управління сільського господарства в 1971 році був призначений інженером управління сільського господарства у Володарськ-Волинському районі, а потім упродовж багатьох років сумлінної, наполегливої праці був головним інженером, заступником начальника і багато років начальником районного управління сільського господарства та водночас першим заступником голови райвиконкому. А пізніше очолював Рижанський льонозавод і намагався усіма силами врятувати льонарську галузь в районі та області.
І ось якраз на новоріччя 2023 року Василь Степанович у колі родини відзначив своє славне 75-річчя. Ми хочемо розповісти нашим читачам про цього завзятого небайдужого чоловіка, адже він упродовж свого трудового життя робив усе можливе й неможливе, аби розвинути, примножити здобутки, а потім, у період розвалу економіки держави, відчайдушно намагався зберегти сільське господарство і переробну промисловість на теренах району.
Народився Василь Простиченко в с. Старосілля Лугинського району на Житомирщині в родині колгоспників. Батько його був фронтовиком.
Він із любов’ю розповідає про дорогі місця, де пройшло дитинство:
- У селі протікає річка Жерев. На її берегах ми й росли. Поруч – ліс, який тягнеться аж до кордону з Білоруссю. Це був партизанський край у період Другої світової. Уже перебуваючи депутатом обласної ради, я доклав зусиль, аби у рідному селі височів обеліск загиблим у війні з німецькими окупантами.
Навчався в кількох школах, бо в Старосіллі була лише початкова з класокомплектами, а потім батьки переїхали в Лугини, і навчався там, а пізніше ходив у восьмирічку в с. Степанівку за 4 кілометри від дому, а в 9-11 класи діставався за 10 кілометрів у село Кремно. Ходив пішки, а влітку їздив велосипедом.
У школі в Кремно було виробниче навчання. Старшокласники здобували професії рільників і будівельників. Обов’язковою була практика на виробництві. Василь навчався у досвідченого механізатора. Після школи він вступив у сільське профтехучилище в с. Бабиничі Овруцького району, яке закінчив із відзнакою. Працював у колгоспі в рідному селі. Потім – на тракторі в Лугинах у «Міжколгоспбуді». Хлопцю щастило на керівників господарств, які сприяли його фаховому становленню.
Строкову службу юнак проходив у Красноярському краї в Сибіру на секретному військовому об’єкті. Досвід і знання з радіотехніки, здобуті ще в дитинстві, та освіта за перший курс Житомирського сільськогосподарського технікуму дуже згодилися йому. Під час служби він отримав кваліфікацію електрослюсаря і водія.
Коли після армії повернувся на навчання в технікум, йому запропонували читати студентам практичні заняття з електротехніки. Його дипломною роботою стала новаторська діюча електроустановка. Голова державної екзаменаційної комісії в технікумі переконався, що цей випускник має знання і навички інженера. І за його рекомендацією Василя Простиченка направили на роботу в наш район в управління сільського господарства, як ми вже згадували вище.
Василь Степанович розповідає: - Призначили мене інженером райсільгоспуправління. Начальником його тоді був Дмитро Яковенко. Першим секретарем райкому партії – Володимир Федоров. Головним інженером управління – Віктор Рудаков. Тоді керівниками колгоспів були в основному фронтовики. У Дворищах – Олександр Фесенко, у Грушках – орденоносець Микола Пантус, у Топорищах – Павло Степанченко, у Рижанах – Віктор Козачок, у Коритищах – Фелікс Жидецький.
Службу механізації в господарствах очолювали бригадири тракторних бригад, які не мали спеціальної освіти, проте були досвідченими практиками й організаторами. У Дашинці – Костянтин Павлюк, у Зубринці – Микола Федоренко, у Новій Боровій – Анатолій Янчевський, у Рижанах завмайстернею Петро Седляр, бригадир Петро Данильчук. Інженери управління сільського господарства разом із механіками «Сільгосптехніки» надавали допомогу колгоспам.
Головною метою в роботі управління тоді було впровадження науково-технічного прогресу, створення належних умов праці для механізаторів. Їх у районі налічувалося близько 800, серед них і кілька жінок. Проводилися конкурси механізаторів, відзначали переможців. Відбувалися масові заходи: парад сільськогосподарської техніки в центрі Володарська-Волинського, після якого усім механізаторам вручили добротні балонові куртки і кроликові шапки. Так намагалися підняти престиж професії, авторитет механізаторських кадрів.
У той час у 23-х господарствах було лише три майстерні: в Кропивні, в Рижанах і в Новій Боровій. Паливно-мастильні матеріали зберігалися відкрито. Техніку заправляли з відер. Постало завдання створити безпечні й більш комфортні умови для роботи механізаторів.
Інженерна служба нашого управління розробила програму реконструкції машинних дворів та паливно-мастильних складів. Серед опорних господарств був Рижанський колгосп, який пізніше став базовим по комплексній механізації сільського господарства на правобережній частині України, – розповідає ветеран галузі.
Зрозуміло, що в числі ініціаторів цих нововведень і їх втілення в життя був Василь Простиченко. Він уже навчався заочно в Українській сільськогосподарській академії в Києві, і створення інженерно-технічного комплексу в Рижанському колгоспі за погодженням із головою Козачком В.С. – була його дипломна робота. У цьому господарстві вже працювали механізовані комплекси з виробництва зерна, льону, картоплі, хмелю, кормових культур тощо. Ручна праця в цих процесах майже не використовувалася. Тут проводилися обласні та республіканські семінари. - Поступово (із 1971 по 1990 рік) у 19-ти господарствах були побудовані машинно-тракторні майстерні з кран-балками і необхідним обладнанням, – продовжує розповідь Василь Степанович. – За цю роботу наше управління отримало на той час вагому нагороду – перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів СРСР та профспілки, і район був визнаний кращим у Поліській зоні.
Наполегливо працювали з однодумцями, впроваджували новаторські підходи і кращий досвід. Поступово Василь Степанович просувався по службі від інженера до першого заступника голови РАПО (районного агропромислового об’єднання, в яке було реорганізоване галузеве управління), а потім його обрали головою РАПО, і паралельно він був першим заступником голови райвиконкому.
Галузеве управління постійно працювало над збільшенням поголів’я тваринництва в районі, підвищенням урожаїв у рослинництві. Були періоди, коли проблемно було із кормами. За ініціативи управління та підтримки райкому, зокрема Миколи Шваба, на базі міжколгоспного комбікормового заводу за участю «Сільгосптехніки» і «Сільгоспхімії» створили збирально-транспортний загін із заготівлі кормів. Закладали силос, сінаж. І вирішили проблему.
Створили «Агрохімлабораторію», яку очолив Петро Онофріюк. Тут працювало дуже якісне німецьке обладнання; робили аналіз проб rрунту, якості кормів, перевіряли продукцію на вміст нітратів тощо.
У той час Поромівський молокозавод був цехом Коростенського молокозаводу. За ініціативи сільгоспуправління його вдалося зробити самостійним підприємством у межах району, реконструювати. Завод переробляв за день 150 тонн молока. Пізніше була встановлена лінія з виготовлення вершкового масла, м’якого сиру і казеїну. Казеїн відправляли на експорт.
Ще тоді діяв сільський комунгосп, який очолив Володимир Антонюк. Спільно з «Міжколгоспбудом», директором якого був Анатолій Поліщук, та з підприємством «Міжколгоспшляхбуд», директором якого був Микола Цуман, будували виробничі приміщення та дороги.
У 19-ти колгоспах реконструювали молочні блоки на фермах, поставили холодильні установки, очисники молока, інше обладнання. Створили колону з 10-ти молоковозів, які доставляли молоко в Поромівку.
У колгоспах працювало близько 680 тваринників – доярок, доглядачів. На фермах механізували трудомісткі процеси. У 18-ти колгоспах були доїльні установки з молокопроводами. Одна доярка обслуговувала 25 корів. У деяких господарствах працювали у дві зміни.
Із вдячністю і повагою Василь Степанович згадує своїх перших керівників – начальників управління сільського господарства (РАПО, управління АПК) – це Дмитро Яковенко, Володимир Войналович. Керівники району на той час – Володимир Федоров, Петро Омельчак, Микола Яремчук, відповідальні працівники: Микола Шваб, Віталій Лиман та інші, очільник «Сільгосптехніки» Володимир Бондарчук, а також Петро Бількевич, Олександр Годлевський. Із працівників управління: Євгеній Мачинський, Володимир Козаченко та інші.
Сільгоспуправлінню під керівництвом Василя Простиченка вдалося налагодити співпрацю з директором Іршанського ГЗК Олександром Погрібним. Тоді вдалося безоплатно прийняти від ІГЗК профілакторій біля Дашинки і перетворити його на санаторій-профілакторій для працівників сільського господарства району. Першим головним лікарем цього закладу був Микола Тарасюк.
На фермах створили поліпшені умови праці: душові кабінки, навіть були й сауни, кімнати відпочинку тощо.
Особливої уваги на той час керівництво району і сільгоспуправління приділяло підвищенню фахового рівня працівників. Улаштовували поїздки з обміну досвідом, запрошували науковців, спонукали працівників здобувати освіту в Житомирському сільськогосподарському, в Ярунському технікумах. На базі шести середніх шкіл району із старшокласників готували трактористів, при «Сільгосптехніці» були курси механізаторів, на базі Кропивнянського колгоспу працювала філія Червоноармійського ПТУ.- Коли починаю згадувати про те, що вдалося зробити, а що не вдалося через різні об’єктивні причини – початок розвалу економіки і сільського господарства в Україні, – то найбільше болить мені недобудований, а тепер уже знищений колгоспний цегляний завод у Дворищах, – з гіркотою розповідає Василь Степанович. – Ми з Сидоренком Василем Платоновичем виношували цю ідею, знайшли матеріали, ресурси, кадри. Уже було приміщення і встановлене обладнання, піч для випалювання цегли… Проте ми не змогли перебороти загальнодержавні процеси на розвал економіки. І тепер руїни заводу стоять, як німе нагадування про безгосподарність і корумпованість тогочасних представників влади як в Україні, так і на місцях.
А серед тих, хто рухав і розвивав сільське господарство і економіку, хочу згадати головного інженера, а пізніше керівника господарства в Рижанах Красуцького Миколу Васильовича, заслуженого агронома України з Рижан Найдьонова Григорія Івановича, керівника Дворищенського господарства і орденоносця Сидоренка Василя Платоновича, бригадира із Дворищ орденоносця Ковальчука Миколу Васильовича, бригадира тракторної бригади із Фасової Полівчука Миколу Андрійовича, доярку із Данилівки Стеценко Софію Григорівну, Косякевича Петра Петровича із Знам’янки, із «Сільгосптехніки» начальника відділу техобслуговуання Єфімчука Івана Павловича, начальника «Сільгосптехніки» орденоносця Беляка Василя Михайловича, директора «Агроснаба» Портмана Григорія Львовича і багатьох-багатьох інших трударів-подвижників, – згадує Василь Простиченко.
Льон і льонарство
Після роботи очільником управління сільського господарства Василя Степановича Фонд держмайна і облдержадміністрація рекомендували на посаду голови правління ВАТ «Володарськ-Волинський льонозавод». Він очолював його понад 15 років. І там теж намагався зберегти і розвинути підприємство, льонарську галузь і не тільки в районі, а й в області.
- Коли я в 2007 році очолив льонозавод, то вже тоді йшло скорочення посівів льону, почав занепадати і завод, і галузь льонарства. Ми залучили до співпраці льоносіючі господарства із 7 районів області. Створили свій збирально-транспортний загі. з виробництва с/г продукції. Вирощували зернові культури, кормові і льон. Взяли землю, паї в оренду. Обробляли 1200 га. Створили АПО «Льон Полісся». Його створенню сприяли голова РДА Чопівський Станіслав Анатолійович, голови господарств: Яремчук Віталій Андрійович з Нової Борової та Крещенко Олександр Миколайович із Кропивні, Ковальчук Володимир Володимирович із Радич, перший бухгалтер Кухтицька Олена Миколаївна, керівники області. До складу об’єднання входили 19 підприємств із трьох районів. Виробляли до тисячі тон зернових, 1200 тон льонотрести та іншу продукцію. Було і тваринництво: до 60 голів ВРХ, до 50 голів свиней. Рекоструювали закитнуте приміщення, відкрили магазин, швейний цех. Хочу згадати тих, хто допомагав працювати й нарощувати потужності: головний інженер Чайківська Марія Василівна, головний механік Струков Володимир Павлович, заступник Черевко В’ячеслав Антонович, завкотельнею Черевко Антон Степанович, майстри зміни: Грищук Сергій, Кириченко Сергій, завлабораторією Красуцька Валентина Іванівна, бухгалтер Сидоренко Ніна Костянтинівна, головна економістка Ладан Галина Миколаївна, вона ж була і начальницею швейного цеху.
Льоноволокно продавали на експорт вагонами й фурами в Литву, Францію, Словаччину, Гонконг, Росію. Загалом близько 70% продукції йшло за кордон. У Вашингтоні ми мали кореспондентський рахунок.
Довге льоноволокно частково відправляли на Житомирський та Рівненський льонокомбінати. Звідти брали продукцію – тканину і виготовляли постільну білизну, брезенти. Рукавиці, спецодяг виготовляли і поставляли в Коростень на завод «Хіммаш».
На жаль, через різні негативні економічні процеси в державі й області була знищена льонарська галузь, як і доведене до краю сільське господарство, гірко – зітхає Василь Степанович.
Три рази земляки обирали Василя Простиченка депутатом Житомирської обласної ради, кілька разів він був депутатом Володарсько-Волинської районної ради.
Він має багато заслужених нагород: грамоти облради, облдержадміністрації, Грамота Верховної Ради України, та багато інших відзнак.
Вітаємо ювіляра з поважною датою. Зичимо довголіття у переможній мирній Україні в колі щасливої родини і щиро сподіваємося, що його досвід, знання і спогади стануть у нагоді тим, хто бажає розбудовувати нашу державу на радість і добробут її громадян.
Фото з особистого архіву В.Простиченка.
Підготувала Надія Панченко
