Вклонімося подвигу загиблого Героя Миколи Пархомчука із Старого Бобрика


Уродженець Старого Бобрика Микола Пархомчук загинув у горнилі війни з рашистами рік тому, на початку серпня 2022 року. Проте з різних причин ми публікуємо матеріал про нього лише зараз. Як би там не було, ми вважаємо, що у нашій газеті обов’язково має бути інформація про нього, адже він наш земляк, який тут виріс, навчався, тут одружився, мав велику родину, друзів, однокласників, тут народилися його сини. Хоча пізніше він зі своєю сім’єю проживав у Любарському районі. Микола Пархомчук поклав своє життя за нашу свободу, за незалежність України. І з цієї статті починається виконання нашого гасла «Герої не вмирають!».

Саме 6 серпня 2022 року ми усі зазнали чергової великої втрати, коли внаслідок виконання службових обов’язків у зоні бойових дій загинув Микола Пархомчук, наш земляк, колишній житель Старого Бобрика Ягодинської сільської ради Володарськ-Волинського району. Нині це село належить до Ягодинського старостинського округу Новоборівської територіальної громади. Микола Платонович, на жаль, став ще одним воїном, якого забрала повномасштабна загарбницька війна російської федерації проти України.
23 лютого 2022 року йому виповнилося 55 років. А вже шостого березня, як і належить відповідальному громадянину України, він був мобілізований і пішов захищати свою землю. Брав участь у багатьох бойових діях у складі однієї із новостворених на Житомирщині військових частин.
Старий Бобрик – його колиска, острівець любові і тепла. Тут завжди на нього з великою радістю чекали батьки Франя Болеславівна та Платон Платонович, огортали своєю турботою. Батьки народили і виховали двох прекрасних дітей – дочку Ірину та молодшого на півтора роки за неї сина Миколу. Як і у всіх сільських родинах у ті ще радянські часи, батьки весь час працювали: мама у швейному цеху «Полісянка» в Новій Боровій, а батько у ПМК водієм і трактористом в районі Месу теж у Новій Боровій. А вдома, зрозуміло, було чималеньке господарство, город. І діти мали в усьому допомагати батькам. Так і Микола, з дитинства був привчений до непростої сільської праці – доглядав господарство, працював у городі, умів косити, майструвати, не боявся ніякої роботи.
Він закінчив Новоборівську школу №1 у 1984 році. Сестра Ірина Платонівна згадує: «Ми з братом були завжди разом. Ходили разом пішки у Нову Борову до школи (тоді ж ніхто дітей не підвозив). Дружно жили, усім ділилися. Дуже часто у мене перед очима картина, коли він приїхав із строкової служби і прийшов до мене у гуртожиток медучилища у блакитному береті. Такий гарний і рідний! А ще коли у нього народився старший син – для мене це була неймовірна радість, бо я трохи пізніше за нього одружилася. Він у мене дуже дорогий. І втрата ця важка».
Після школи Микола вступив до професійно-технічного училища №5 у Житомирі, де навчався на будівельника. Згодом – проходження строкової служби у Військово-морському флоті на Далекому Сході у Владивостоці, був морським піхотинцем. Після військової служби Микола Платонович повернувся до рідного села. Там зустрів майбутню дружину, Зою Вікторівну, яка після навчання за направленням працювала в місцевому колгоспі. Створили міцну, гарну родину. Бог подарував їм двох синів – Ярослава й Олександра. У 1990 році сім’я переїхала на Любарщину, в рідне село дружини Нова Чортория. Тут Микола Платонович працював у місцевому господарстві, пізніше став водієм на млині. А згодом відкрив власний бізнес – надавав послуги з автоперевезень та інші. Родина поповнилась невісткою, справжнє щастя прийшло, коли народилася внучка Яна. Чотирирічна дитинка дуже чекала на свого дідусика (так вона його називала) з фронту. А всі рідні щиро молилися, чекали і тішилися кожному повідомленню від дорогого сина, батька, чоловіка, дідуся, брата з фронту, адже він був на передовій, у самому пеклі війни. 5 серпня вони востаннє чули його рідний голос…

Свій останній спочинок Микола Пархомчук знайшов у Новій Чорториї. Земляки проводжали його з усіма військовими і громадянськими почестями. Багато родичів та представників Новоборівської громади були присутні на прощальних заходах.
Смерть Миколи Пархомчука стала не лише великою втратою для його родини, мешканців Нової Чорториї та жителів рідного Старого Бобрика, Новоборівської громади. Коли помирає чи гине людина – на землі зникає цілий всесвіт її любові, почуттів, прагнень, планів, мрій… Проте така втрата є немарною. Герой віддав своє життя на вівтар свободи і незалежності України, за світле майбутнє своїх дітей та онуків, за волю українського народу. Наша багатостраждальна країна завдяки таким Героям, як Микола Пархомчук, буде звільнена від окупантів та зможе жити мирним життям, тут будуть народжуватися дітки, постануть із руїн міста і села. І кожен із живих буде завжди пам’ятати, яку дорогу ціну заплачено за Перемогу та Мир в Україні.
Будьмо завжди вдячні Герою за його мужність, відвагу, жертовність. Його приклад героїзму і самовідданості служитиме прикладом для прийдешніх поколінь.
Вічна пам’ять і слава Герою! Герої не вмирають!
Піготувала Галина Мінялук

Прокрутити вгору