«Нащо ти туди пішла?», «Що там ті жінки взагалі роблять?», «Чи є з них там користь?» – такі й схожі запитання часто чує військовослужбовиця Наталія Белінська, котра вже майже шість років стоїть на захисті нашої держави.
Народилась Наталія у Хорошеві (тоді ще Володарськ-Волинському), згодом родина переїхала у Рижани. Там Наталія закінчила школу. А згодом повернулася у рідні стіни вже як вчителька. Викладала біологію.
За темпераментом Наталія завжди швидка і непосидюча, вона часто проговорювала, що хотіла б щось змінити у житті. І 2019-й рік став вирішальним у виборі змін – пані Наталія підписала контракт із однією із частин ЗСУ у Бердичеві. Пройшла навчання у Полтаві. Вчилась, до речі, у закритих приміщеннях на засекреченому обладнанні та отримала посаду механіка-радіотелефоніста у дивізіоні артилерійської розвідки.
Уже у 2020-му році її направили в зону АТО у Луганську область, м. Попасна. Потім ротація та повернення на Гончарівський полігон, нові навчання, злагодження. У листопаді 2021 року Наталія знов зі своїм дивізіоном вирушила у Попасну. На цей час вже АТО (Антитерористична операція) перейменували в зону ООС (Операція об’єднаних сил).
– Уже тоді відчувалося, що має щось бути. Ми вели поглиблену розвідку, та і просто «прильоти», які із січня 2022-го року стали дуже частими, говорили самі за себе. Не хотілось у це вірити. Повномасштабне вторгнення застало нас дуже близько біля кордону. Розвідка має цінну апаратуру, ми повинні були евакуйовуватись. Про те, куди – ще рішення не було прийняте, бо ситуація була дуже критична і нестабільна. Кілька днів довелося провести просто у лісі під Лисичанськом, доки наш підрозділ отримав дозвіл переїхати в Бахмут. Саме там я відчула, що підводить здоров’я. Мене направили на лікування, – ділиться пані Наталія.
Хвороба затягнулася, Наталію Белінську перевели у відділення персоналу. Вона почала виконувати штабну роботу. Проте це не означає, що вже не потрібно їздити в зону активних бойових дій.
– Незалежно від посади, там усі рівні. Ти не просто передаєш телеграми чи пишеш папери. Часто ти маєш бути і кухарем, і йти в наряди, і поранених евакуйовувати. Кілька разів я була на виїзді до поранених. Це дуже важко. Коли були у Бахмуті, спати доводилось лише по дві години, бо потрібно було міняти людей, – розповідає військова.
На запитання, чи важко жінці бути в армії, не задумуючись, Наталія відповіла, що важко, але до всього звикаєш, і з часом потім уже все сприймається, як належне, просто обов’язок. І тут зовсім не в тому справа, що ніби жінка має бути берегинею сімейного вогнища, як говорять стереотипні упередження. До речі, пані Наталія має двох дітей, старша донька Вікторія вже подарувала їй онука Святослава. Син Іван, восьмикласник, проживає зараз із бабусею.
– У мене завжди є маленький чемоданчик, де лежить змінна білизна, засоби гігієни, про всяк випадок, адже не знаєш, що чекає тебе завтра. Звичайно, через повномасштабне вторгнення усіх нас залишили служити далі безстроково, проте я навіть і не думала звільнятися. Зараз так важко відвойовувати кожен клаптик землі нашим воїнам. Кожен має бути на своєму місці. І зараз я, виконуючи роботу діловода, знаю, що теж роблю важливу справу. Бо правильно і вчасно заповнені документи – то людські долі і життя. Моє рішення – лишатися у війську до Перемоги, незалежно від посади. Знову їхати на виїзд я готова, – розповідає Наталія Белінська.
Пані Наталія насправді дуже витривала та сильна. Чоловік її також військовий, службу несе в іншій частині. Тому побачення із сім’єю – це своєрідний оазис для воїнки. Тільки є вихідний чи відпустка – любляча мама летить до дітей та до онука. Коли є змога з чоловіком разом узяти відпустки – то теж чудово.
Діти з розумінням поставились до вибору пані Наталії, проте сину все ж було складно прийняти відсутність мами. Але з часом звик.
За весь час служби Наталія не дозволила собі плакати, за винятком одного випадку:
– Я не маю права розкисати. Усім нелегко, а від сліз побратимам точно легше не стане. Та була ситуація, коли я не стрималася. Я люблю тваринок. У мене був кіт, якого я в переносці перевозила з позицій. До цього звикли. Коли ми були у Бахмуті, то я подружилася із собакою. Пес мав кличку Малий і слухав лише мене. Коли ми евакуйовувались, було дуже гучно. Він, зляканий, сидів під машинами. Мені вдалось його викликати. Проте поки їхала наша машина, він знов злякався і десь побіг. Я не змогла його забрати. Хлопці із останньої машини після приїзду розповідали: «Біг твій Малий довго за машиною…» Я не стрималася… Чому ж ніхто не зупинився?.. Я зрадила цього пса. Він мені вірив, а я поїхала без нього. Якби я бачила його, я б усе зробила, щоб його забрати…
Зараз я розумію, що тоді плакала про все. Про Малого, звичайно, але то була причина випустити біль, що накопичився. Тепер я усвідомлюю, що досвід нас загартовує. Ні, не робить черствішими, проте вчить реагувати по-іншому і приймати, – ділиться пані Наталія.
Підсумувати розмову із захисницею потрібно не дуже втішним висновком, що все частіше проговорюють саме воїни та воїнки. Ставлення до військових з боку цивільного населення, на жаль, змінилося у гіршу сторону. Багато хто з цивільних «стомилися»… Немає належної поваги, мало вдячності, чути все частіше докори про гроші й про власний вибір («Я вас туди не посила-в/-ла»). Але наскільки тяжко там, звідки воїни приходять відпочити у мирне життя, яке саме вони нам забезпечують, ми, цивільні, навіть не уявляємо. Тож будьмо вдячними, вітаймося, пригощаймо кавою, надсилаймо листівки до свят – це малесенький вияв того, що праця воїнів потрібна, що ми їх чекаємо, цінуємо їхню щоденну тяжку працю і не забуваємо.
Любов Дем’янчук
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»