Сім’я – це окрема система. Для дітей, які пережили домашнє насильство, ця травма системи може мати серйозні психологічні наслідки.
Діти можуть втрачати довіру до батьків або інших членів сімʼї чи навіть втрачати взаємозвʼязок із ними, що може впливати на їхній емоційний стан та психологічний розвиток.
Діти, які пережили домашнє насильство, можуть відчувати соціальну ізоляцію через страх. Це може призвести до відчуття відокремлення від своєї близької спільноти та погіршити їхній емоційний стан. Такі діти можуть мати проблеми у навчанні та соціальній адаптації у школі. Це може виявлятися у поганій успішності, зниженій зацікавленості до навчання, агресивній поведінці чи уникання контактів у класі.
Діти, що пережили насильство, можуть мати проблеми зі встановленням довіри до авторитетів, таких, як педагоги, керівництво шкіл, працівники соціальної сфери тощо. Це може впливати на їхню взаємодію у шкільному та соціальному середовищі, на подальший психологічний розвиток дитини і перетворитися на різні проблеми в дорослому житті, такі, як депресія, тривога, низька самооцінка, проблеми з міжособистісними стосунками.
Але найважливішим наслідком може бути те, що ще в ранньому віці діти, які постраждали від домашнього насильства, обирають одну з двох ролей – кривдника (кривдниці) чи постраждалого (постраждалої). Як кривдники, діти починають зчиняти насильство у ставленні до молодших дітей у родині чи до слабших дітей у дитячому середовищі. А в дорослому житті ці моделі поведінки відтворюються, що і є передачею соціальної естафети.
Проте тут ми стикаємося з проблемою ідентифікації та фіксації дітей як постраждалих від домашнього насильства. Це унеможливлює подальше надання їм повного комплексу соціально-психологічних послуг. Ось тому лише спільно поліція, соціальна служба, педагоги зможуть допомогти дитині. Потрібно на перше місце ставити життя дітей, а не думати про «погану» статистику.
Валентина Онофріюк
