Уже понад два з половиною місяці триває війна в Україні. Хтось і досі лишився в стані страху, комусь стало байдуже, інші героїчно борються чи волонтерять… Непроста ситуація змусила кожного змінити свій звичний режим дня, свою роботу, своє життя. Якщо нам, дорослим, іноді дуже непросто з цим змиритись, то як тоді реагують діти? Як з ними говорити і чи потрібно говорити про війну? На ці питання відповіді шукаємо разом із психологинею Ольгою Котюк.

Діти залежні від дорослих

Найважливіше, що ми всі маємо пам’ятати, – усі емоції, що переживають діти, ми можемо як підсилити, так і приглушити. Часто через зайнятість, тривогу, постійний перегляд новин ми не помічаємо своїх дітей. Не запитуємо, що їх турбує, постійно просимо зачекати. Або ж через власну стурбованість чи знервованість вкладаємо в дитячі голови ті ж почуття. Важливо наголосити, що чим менша дитина (особливо до трирічного віку), тим більшим є вплив на неї дорослих, а саме на їхній емоційний стан. Наші емоції, як вірус, передаються дітям. Тому важливо постійно себе контролювати.

Що можу для цього порадити?

Знаходьте час для дитини. Відкладіть мобільний, вимкніть телевізор, – це заспокоїть вас, дасть можливість заспокоїти дитину. Особливо не рекомендую перегляд новин увечері, щоб дитина могла лягти спати спокійно. Намагайтесь не створювати голосних звуків, щоб зайвий раз нікого не лякати. Проте пояснюйте, що це може бути м’яч, ковдра, яку витріпують, просто щось упало в сусідів на підлогу.

Що таке небезпека?

Кожен із нас у більшій чи меншій мірі отримав травму від пережитого. І зменшити її ми не в змозі. Проте ми можемо вчитись розрізняти справжню небезпеку від відносної. У час війни страшно всім. Ніхто не може бути певним, що трапиться наступної хвилини, і все ж… Під час безпосередньої небезпеки (літаки, вибухи…) у людини вмикається когнітивна сфера. Все відбувається на емоціях та інстинктах, і це нормально. Проте, треба вчитись вимикати емоції, коли небезпека минає. І навіть, якщо час від однієї тривоги до іншої невеликий, дорослі мають зрозуміти, що пора проговорити все, що відбулося «до». Пояснити, що зараз можна вийти на вулицю чи зайти в будинок. Обов’язково дорослі мають вимикати емоцію страху, бо вона забираює дуже багато ресурсу людини. Продуктивність тоді дуже низька, а, значить, – діти не отримають достатньої підтримки.

Обов’язкова умова – говорити.

Не намагайтесь змусити дитину забути, інакше вона може закапсулюватися, можуть відбуватися зависання. Таким дітям буде набагато важче психологічно. Що треба спитати у дитини?

Треба ставити запитання: «Що ти відчув, коли це відбувалось?», « Чому так сталось?» Кожен із батьків знає свою дитину краще і, в залежності від віку, може говорити з нею про війну.

Вважаю, що процес навчання, навіть онлайн, дуже важливий, адже він дозволяє нашому мозку переключитись на інші важливі процеси. Діти можуть відволіктись від постійного емоційного напруження.

Гострий стрес

Часто страх може переключити дитину в стан гострого стресу. Що тоді відбувається? – Дитина переходить на режим базових налаштувань, тобто впадає в раннє дитинство. В жодному разі не сваріть її за це. Просто поводьтеся з нею так, як із маленькою. Просить посидіти біля неї, чи завести в туалет, чи взяти на ручки, – виконайте прохання. Не зліться й не соромте дитину. Просто поводьтесь так, ніби це малюк. Раніше ж ви все це робили без нарікань. Час усе виправить. А ви допоможете дитині повернутись до нормального психологічного стану. Обіймайте частіше, говоріть, що любите, підтримуйте.

Психотравма формується тоді, коли є ізольованість, тому не ігноруйте потреби дітей, запитуйте про їх почуття. З меншими можна складати казку про пережитий день, просто завжди додавати щасливий кінець. І, обов’язково, мрійте. Плануйте, що найперше зробите після перемоги, куди поїдете відпочивати, що купите…

Говоріть дітям правду!

Війна – це війна. Її не можна назвати іншим словом. Це не означає, що діти щодня мають дивитись новини і відео із страшними кадрами, вибухами та пожежами чи смертями людей. Не потрібно додавати фарб, але і не забирайте жодної з тих, що дитина пережила. Не замовчуйте, не ігноруйте. Вони все розуміють, все відчувають. Просто з дорослими їм усе легше пережити і сформувати правильну думку.

Отже, все називаємо своїми іменами, але без емоційного забарвлення. Наголошуйте, що ви поряд. Фрази: «Я з тобою», «ми справимось», «все відбудуємо» мають постійно звучати з ваших уст.

Діти, що виїхали з України

Звичайно, це правильне рішення убезпечити свою дитину. Але потрібно пам’ятати, що зміна звичного життя, інша мова, інша школа – це також психологічна травма. Окрім того ще й лишається те, що діти вже побачили на Батьківщині. Будьте поряд, підтримуйте, говоріть. Відганяйте страх і паніку від себе, тоді легше буде вашим діткам. Перебуваючи у безпечному місці, можна вирішувати, чим ти корисний Україні, що можеш зробити, аби допомогти. Приміром, старанно вчитись, щоб потім стати гарним спеціалістом – це теж допомога. Не змушуйте забути все, що дитина бачила, час і ваше тепло все полікують.

Зараз у всієї країни випробування. Воно гартує наші душі. І я вірю, що це лише зробить нас сильнішими. Добро обов’язково переможе те зло, що прийшло на нашу землю.

Записала Любов Дем’янчук