Повномасштабне вторгнення російської армії в Україну викликало велику хвилю біженців, яка незрівнянно більша за ту, що розпочалася з 2014 року. У своїх публікаціях ми часто розповідаємо історії про вимушених переселенців, яких офіційно називають переміщеними особами. Усі вони, по суті, біженці, бо втікають від війни, від небезпеки, рятують дітей та власне життя, тому що на території, де вони проживали – війна, або загроза активних воєнних дій, обстрілів, бомбардувань.

До уваги наших читачів наступна історія переміщених

– Я вже багато років працювала в Німеччині. За кращий дохід платила розлукою з донькою. Звичайно, коли я приїжджаю додому, обов’язково їдемо кудись відпочивати. Цього разу ми поїхали в Карпати. Звістка про початок війни зустріла нас там. Ми мали квитки і мали їхати скоро додому. Та чи є сенс їхати? Я читала новини, і тривога не полишала мене. Я мусила убезпечити свою дитину. Вона не повинна була бачити війну. Нехай мене називають як хочуть, та заради своєї доньки я вирішила їхати одразу за кордон, – розповіла Ольга з Хорошева.

Ніби щось відчувала Ольга, коли пакувала валізи на відпочинок, адже взяла з собою закордонні паспорти. Думала кілька разів викласти, все ж лишила. Речей, щоправда, мало і всі для відпочинку і купання, та відчуття безпеки дорожче, аніж речі. Ольга поїхала в Німеччину. На щастя родина у якій вона працювала, з розумінням поставилась до того, що вона з дитиною. Виділили їм кімнату. Доньку Ольга вже оформляє у школу. Вони разом вже потрохи вивчають мову.

– Я, звичайно, дуже хочу додому, проте розумію, що спокійний сон моєї дитини важливіший. Можливо хтось скаже, що я егоїстка, втекла, маю тут багато привілеїв. Я працюю для того, щоб мати все, що ми потребуємо. Дякую Богу, що все сталося саме так, що ми були близько біля кордону і змогли швидко виїхати. Якби ми їхали додому потягом, ми б могли потрапити під обстріл. Адже бомбардування Коростеня співпало з часом прибуття потягу. Саме туди ми б приїхали. Я б не пробачила собі сльози дитини.

Звичайно, я захоплююсь кожним, хто залишився на Батьківщині. Вони – герої! Кожен військовий, медик, рятувальник, усі волонтери заслуговують поваги. Дякую за Україну. Чекаю на перемогу, – продовжила Ольга.

І, можливо, для когось ця історія не буде цікавою, бо не пронизана болем, героїзмом чи жертовністю, та вона про маленьких українців, яких матері рятують від страшної війни. Нема істинно правильного рішення, як діяти. Кожна емоція – правильна, якщо вона заради спасіння дитини. Бережи, Боже, наших дітей. Спаси Україну!

Підготувала Любов Дем’янчук