Війна навчає нас бути сильними. Іноді понад власні можливості. Проте й сильні духом виснажуються, а часто й зневірюються під тиском випробувань. І мова йде не стільки про тих, хто мужньо сприймає звістку про ще одного загиблого, а радше про тих, кого без йоти вагань називаємо Героями.
Коли Ігор востаннє приїжджав додому, уже не був таким говірким, як раніше. Просто стомлено мовчав. Не скаржився. Уже не розповідав, якою жахливою є війна на передовій, де він, власне, і був ще з самого початку повномасштабного вторгнення. Херсонщина, Запорізька область, Бахмут, Соледар… Скільки побачено обірваних життів, скалічених тіл та доль!.. У той момент здавалося, що вже й сам відчай закам’янів у ньому і поволі тоншала та невидима нитка, на якій трималася несамовита жага до життя.
А як багато зроблено для фронту! Власним коштом, коштом родини та добрих людей купувалася та ремонтувалася військова техніка: ніхто й не думав рахувати за принципом «заробив», «моє»… Приймати такі рішення спонукала віра в Перемогу над ворогом та непоборне бажання допомогти побратимам, із якими його об’єднало прагнення миру та добра для свого народу. Умови, у яких доводилося перебувати на фронті, були не з легких, особливо в зимовий період. Щоб хоч якось зігрітися, вони використовували тепло окопних свічок або ж гладили та пригортали до себе кішок, які також рятували воїнів і від надокучливих гризунів.
Кожного разу, коли Ігор приїжджав додому, неодмінно брав для побратимів гостинці. Ось що розповідає сестра дружини Ігоря Віталійовича Лідія Петрівна Будяківська: «Ігор завжди говорив, що хлопцям, які «на нулі», дуже важлива підтримка з тилу, хоча б найменша. Важливо, щоб про них не забували».
Ігор Голяченко був Людиною з великої літери. Ніколи не підвищував голос на інших, завжди готовий допомогти кожному, хто цього потребував, любив свою землю та її людей. Однак ворог помстився за його гуманність і патріотизм: укоротивши віку, відібрав чудового тата у двох дітей, люблячого чоловіка у дружини й останню дитину у матері. Якби не клята війна, усе могло б бути зовсім по-іншому.
Народився Голяченко Ігор Віталійович у селі Зубринка Володарськ-Волинського району Житомирської області 7 червня 1978 року. Рідна Зубринська школа допомогла сформуватися найкращим рисам характеру, а служба у лавах армії у м. Старокостянтинів допомогла зміцнити дух та відкоригувати військові навички. Потім здобув вищу освіту у Міжрегіональній академії управління персоналом за спеціальністю «менеджмент».
Коханням усього життя для Ігоря Віталійовича стала Людмила Петрівна Ткачук, уродженка села Ліски. Одружившись із Людмилою, був, мов рідний син, прийнятий у родину Марії Іванівни та Петра Миколайовича Ткачуків. Життя минало у швидкому, наповненому кропіткою працею, ритмі. Будівництво власного дому, робота на посаді заступника директора ПП «Фенікс». А потім Ігор Віталійович працював і звичайним будівельником. Двоє синів-соколів тішили батьківське серце, адже старший Максим – студент військової кафедри Поліського національного університету, а молодший Владислав – допитливий, обдарований шестикласник однієї зі шкіл Житомира. Жити б та радіти життю, милуватися б десятками посаджених яблуньок біля відбудованої ним у Лісках ферми, вдихати б на повні груди свіже повітря, поратися б по господарству… Безжальна війна перекреслила все в одну мить.
Та залишилася світла і вічна пам’ять про Людину-Героя, воїна десантно-штурмових бригад, а також 46 аеромобільної бригади Голяченка Ігоря Віталійовича, чиє життя обірвалося при виконанні військового завдання 1 січня 2024 року біля Мар’їнки, що на Донеччині.
Про красу душі та велич духу Героя свідчать отримані ним державні нагороди: відзнака Міністерства оборони України – Хрест Десантно-штурмових військ, медаль «За відвагу», медаль «Честь. Слава. Держава», нагрудний знак «Шлях честі». За сумлінну працю Ігор Віталійович відзначений подяками та нагородами.
Усі, хто знав Ігоря Голяченка, говорять про нього лише теплі слова. Колишня однокласниця Регіна Францівна Мороз (у дівоцтві Куликівська) так згадує про загиблого: «Ігор був дуже доброю, життєрадісною, відповідальною, абсолютно неконфліктною людиною. Для кожного мав щире, відкрите серце. І роки його зовсім не змінили». Нехай же він залишиться таким і в наших серцях.
Прощальна церемонія та відспівування Героя відбулося 8 січня у житомирському Свято-Михайлівському соборі. Поховання Воїна-Захисника відбулося на Смолянському військовому кладовищі з усіма громадянськими та військовими почестями.
Тож пам’ятаймо завжди про тих, хто ціною власного життя виборює нам свободу, хто на фронті щомиті ризикує собою. Доземно уклонімося перед подвигом кожного Героя. Із вдячністю. І міцною вірою у прийдешню Перемогу.
Марія Чепель
