Нинішня страшна і кривава війна з російськими окупантами приносить дуже тяжкі втрати і руйнування для нашої держави. Та серед усіх бід втрата людей – найболючіша і непоправна. На жаль, уже багато наших захисників поховали в різних регіонах України. У Хорошівській громаді серед загиблих у цій війні шестеро учасників АТО та 17 воїнів уже в період повномасштабного російського вторгнення.
А 29 грудня в Поромівку на щиті повернувся наймолодший із загиблих воїнів-земляків – 22-річний Олексій Вікторович Левченко.
Востаннє він повернувся до рідної хати, щоб попрощатися з рідними і білим світом назавжди. Шлях похоронної процесії пролягав через Хорошів. Тут зустрічали Героя живим коридором і квітами. На обличчях у людей бриніли сльози, а в душах піднімалася ненависть до клятого ворога, який прийшов на нашу землю підкорити, убити і стерти українців із лиця землі.
На шляху ворога стали такі, як Олексій, – незламні воїни. Вони віддають власні життя за волю Батьківщини, за те, щоб Україна була незалежною і щоб наступні покоління ніколи не знали війни.
Народився Олексій 22 квітня 2000 року в Поромівці Хорошівської територіальної громади на Житомирщині в багатодітній родині. Мав ще шість братиків і сестричок, яких любив і піклувався про них. Рідні теж дуже любили Олексія. Він багато в чому був опорою, розрадою. І його загибель – страшна втрата і травма для батьків, для усіх рідних, для громади.
Навчався у Поромівській дев’ятирічці. Перша вчителька Алла Аркадіївна Гаврилюк згадує про нього як про активного, доброго, кмітливого учня: «Олексій був безвідмовним, завжди чесно виконував усі мої доручення, мав лідерські якості, користувався авторитетом в учнівському колективі, дружив зі старшими учнями, його поважали в школі. Загибель Олексія – велика втрата для нас усіх і тяжкий біль».
Вчителька і класна керівниця Олексія Катерина Олександрівна Рогальська розповідає, що звістка про його загибель для неї дуже болісна: «Я просто в стресі від цієї новини… Олексій був дуже хорошим учнем – слухняним, людяним, добрим. Діти, як правило, часом роблять якісь нехороші вчинки. Про Олексія я нічого подібного навіть не можу згадати. Він ніколи нічого поганого не зробив. Завжди піклувався про маму і про своїх рідних. У школі був першим на ремонтах класу. Був активним у всіх справах, організовував різні заходи, брав участь у художній самодіяльності. На нього завжди можна було покластися. Це була моя права рука. Навіть після школи, як зустріне мене, – завжди зупиниться, поговорить, усе розпитає. Це була дитина відкритої, чистої душі».
Після школи Олексій закінчив Пулинський професійний ліцей. Здобув професію тракториста.
Після навчання працював у Києві на будівництві. Строкову службу не служив. Трудився, будував плани на майбутнє, мав кохану дівчину і планував одружитися. Проте війна перекреслила ці плани…
Олексія призвали до лав Збройних сил України 20 жовтня. Він спочатку проходив військові навчання в Житомирі. Потім був направлений на передову. Разом із військовою частиною тримав оборону на Луганщині. Служив помічником гранатометника. Був відповідальним воїном і захисником Батьківщини, надійним товаришем для побратимів. Та 13 грудня наш земляк Герой Олексій Левченко загинув під Білогорівкою під час танкового обстрілу.
Відспівували загиблого Героя Олексія чотири священники Православної церкви України: о. Петро з Новоборівського храму святого Андрія Первозванного, о. Віктор із Рижанського храму Різдва Пресвятої Богородиці, о. Андрій із Небізького храму святого Івана Богослова, о. Даміа – благочинний монастиря преподобного Паїсія Величковського з Хорошева.
Перед учасниками траурного дійства виступили священники о. Петро та о. Віктор, які наголосили, що сьогодні разом із мамою і родиною плачемо всі ми, плаче Україна, бо ми втратили сина українського народу, великого захисника. А чому? Тому що ворог – наш сусід, кривава і безбожна росія, пішла на нас війною і проливає невинну кров українців за те, що ми любимо свою країну, землю, мову, свою церкву. Господь сказав, що немає більшої любові, як віддати життя за ближніх своїх, за друзів своїх. Олексій віддав своє життя, щоб ми жили. І для того, аби більше не було воєн, ми маємо бути об’єднаними у своїй любові до Батьківщини, до рідної мови, до церкви і маємо бути сильними у своїй єдності, аби ніхто не смів зазіхати на нас.
На кладовищі перед домовиною Героя виступила староста Поромівського округу Лариса Анатоліївна Войтюк. Вона коротко розповіла про життєвий шлях Героя і не могла стримати свого хвилювання й сліз, бо свого часу теж навчала Олексія в школі й знає його як дуже хорошу людину.
Втрата тяжка для всіх нас. Ми маємо зробити усе можливе, аби підтримати наші Збройні сили України в боротьбі з ворогом і в здобутті такої жаданої Перемоги. А ще маємо свято берегти пам’ять про тих, хто віддав життя за нашу свободу, за мир і спокій у кожній українській оселі!
Герої не вмирають! Героям слава! Смерть ворогам!
Підготувала Надія Панченко
