Жанна Литвинчук: «Завше радієш, коли група дякує за розповідь, відвідувачі ставлять запитання».
Журналісти «Прапора» уже давно хотіли поспілкуватися із нашою дуже цікавою землячкою, непересічною особистістю – Жанною Григорівною Литвинчук. Вона давно є жителькою Києва, але поки що через війну уже другий рік із сестрою проживає у батьківській хаті в Хорошеві. Тому ми скористалися нагодою і запросили пані Жанну на розмову, яка стосується її професійного життя – музейної справи. Тим більше, що це було якраз напередодні Міжнародного дня музеїв.
Професійне свято
Жанна Григорівна пропрацювала в музеї Андріївська церква у Києві понад 46 років, була завідувачкою цього закладу. Вона дуже любила і любить свою роботу, тому охоче про неї розповідає:
«18 травня – Міжнародний день музеїв. Цьогоріч у світі відзначили це свято 46-й раз. У 1977 році воно було засноване на Генеральній конференції Міжнародної ради музеїв. На відзначення цього свята музейники проводять різні тематичні екскурсії, лекції, майстер-класи, квести для дітей, вікторини. До повномасштабного вторгнення активно проводилися такі заходи, як ніч у музеї, екскурсії вночі. Окрім того робили різні виставки, адже кожен музей має величезні фонди. Вони закриті. А от до цього дня влаштовували виставки з експонатів фонду. В Україні це був безкоштовний день для відвідувачів. Кожен вільно міг послухати екскурсію, бути на концерті, відвідати нову експозицію тощо. Зараз, зрозуміло, кількість таких заходів зменшилася, однак музеї намагаються працювати і в цей тяжкий час».
Значення музейної спадщини
«На жаль, вороги під час війни знищили в Україні багато музеїв і цінних експонатів. Це велика втрата. Музей – місце, де зберігається пам’ять, історія народу. Тут і предмети побуту, історичні експонати, археологічні, архітектурні, культурні, художні, інші. І коли зникає якась частина, як, наприклад, музей Сковороди на Харківщині, – це надзвичайно велика втрата для України і взагалі для нашої культури.
Не можна знищити націю, якщо є історія і культурна спадщина. Якщо цього немає – нації немає. І треба обов’язково це зберігати».
«Музеї бувають дуже різні: краєзнавчі, меморіальні, присвячені війні, музеї музики, побуту, під відкритим небом, декоративного мистецтва і надзвичайна палітра інших, в тому числі й в Україні. У нас є що показати. Проте, можливо, ще недостатньо розвинутий туризм в Україні і міжнародний у нас у державі. Мало хто і мало що знали про Україну у світі. Це зараз уже всі знають.
Я пам’ятаю, як приїздили до нас цілі туристичні кораблі, потяги. Іноземці приходили й не могли намилуватися тою красою, яка є в нас в Україні і в Києві зокрема.
І, звичайно, це все треба показувати, зберігати. І ось зараз у такі складні часи працівники музеїв повинні, найперше, – зберегти те, що ми маємо, щоб потім можна було його показати. Багато музеїв закрили свої фонди, експозиції, сховали їх у надійні місця, але як тільки буде Перемога – все це відновиться і буде виставлено в залах, і все можна буде побачити, помилуватися ним і приєднатися до тієї історії, до духовного багатства наших предків і сучасності».
Особисто я працювала в архітектурному музеї, бо є ще й такі, де основна робота – збереження самої архітектурної пам’ятки, будівлі й усього того, що там знаходиться».
«Закулісся» музейної роботи
Праця в музеї – складна і напружена. На перший погляд, відвідувачу здається, що це тільки те, що перед очима: гарні експонати, усе чистенько, усе на своїх місцях і т. д. А насправді за цим стоїть величезна робота. Кожен експонат треба описати – це все роблять наукові співробітники музею, вони мають писати наукові статті на теми музейного наповнення, наукові праці, робити дослідження, працювати в архівах, з іншими джерелами. Треба описати усі фондові матеріали.
Окрім того, важливо дотримуватися температурного режиму й вологості для збереження експонатів, проводити різні реставраційні роботи. А ще є плани і звіти, тематико-експозиційні плани, розроблення нових експозицій, екскурсій, різних тематичних екскурсій і т. д. От, здавалося б, Андріївська церква. Ну, що – про архітектуру розказали, про іконостас і живопис, які там збереглися з 18 століття. Здавалося б, що це все. Але є ще такі тематичні екскурсії, як, наприклад, окремо тільки живопис, іконопис; Андріївський узвіз, на якому стоїть ця церква – це теж тематична екскурсія. А ще концерти в Андріївській церкві, про реставрацію самої будівлі, наприклад, і так далі. Це тільки назви. А за ними – величезна робота.
Це складання тематико-експозиційного плану, це методичні розробки, які треба написати і точно вказати від першого до останнього пунктів – де, в якому місці про що говорити, скільки це займе хвилин, вкладатися упродовж екскурсії у той час, який відведений. Є короткі екскурсії, є довгі на 2-3 години, є дуже цікаві нічні тощо. Робота величезна за цим усім. І це не тільки, наприклад, для нашого музею. Андріївська церква – не окремий музей. Вона належить до Національного заповідника «Софія Київська», а це архітектурний заповідник відомий на цілий світ. Туди входить багато найвизначніших пам’яток: сам Софійський собор, Андріївська церква, Кирилівська церква, Золоті ворота і всі будівлі на території Софійського заповідника – це все музей, його архітектурні експонати, і кожна з цих будівель мають ще всередині теж цінні експонати, які цікаві й розповідають про історію й пам’ять нашого народу.
Відвідують музеї різні люди – не тільки дорослі, а й школярі. Музеї допомагають виховувати патріотизм і гордість за свій народ. Бо якщо говорити без прикладів, то це порожні слова, а коли діти приходять і наочно переконуються, яке ми маємо багатство і культурну спадщину, які ми незвичайні як нація і незвичайні як народ, бо ми особливі – між заходом і сходом, і у цій культурі усі з’єдналися, – тоді діти зовсім по-іншому розуміють слово «патріотизм».
Окрім того музеї, особливо такі визначні, як Софійський собор, Андріївська церква, Києво-Печерська лавра, – їх відвідують часто визначні делегації, які приїздять до України, в Київ. Це представники різних культурних організацій світу, або ж офіційні особи. Вони, як правило, завше в захопленні від того, що ми маємо таке величезне багатство.
Наприклад, Андріївську церкву відвідував президент США Біл Клінтон, я проводила екскурсію. Та майже всі керівники держав, які були в Києві, відвідували наш музей і Софію Київську, як мінімум».
Головне завдання музейників – зберегти те, що маємо, особливо у ці воєнні часи. Зараз навіть пам’ятники обкладені мішками. Але архітектурні пам’ятки не можна обкласти, тому є хвилювання, щоб вони збереглися. Софійський собор і Києво-Печерська лавра внесені до списку визначних пам’яток світу ЮНЕСКО, а Андріївська церква ввійшла до Каталогу 1000 визначних пам’яток світу. Це гордість. Світ зацікавлений, щоб ці наші скарби були збережені як світові цінності».
«Люблю свою роботу»
Слухати таку співрозмовницю – задоволення. Вона може розповідати про улюблену музейну справу безкінечно, бо робота для неї – це і є життя.
«Я вважаю себе щасливою, бо мені випало працювати в такому музеї. Я йшла на роботу, як на свято. Працювала часто по 10-12 годин, а бувало й цілу ніч, коли проводилися святкові богослужіння. Коли я зайшла в Андріївську церкву вперше, побачила отой червоний іконостас, особливе освітлення – не знала, де я перебуваю здавалось, що на небі. Настільки це красиво, що входить у душу і серце.
Тому я завше всім кажу: «Люди, шукайте таку роботу, яку ви любите».
А ще я завжди працювала з колективом так, щоб кожен сприймав усе, що нам довірили зберігати, як власні найвищі цінності. Місце роботи було як наш дім. І все треба берегти, як щось найдорожче. Так ми й працювали. Ми часто говоримо про експонати, як про цінність у грошах. Але ж кожен із них має ще й культурну й духовну цінність, а це взагалі важко оцінити.
Наприклад, Андріївська церква оцінена спеціалістами в кілька мільярдів гривень. А в ній ще багато оригіналів ікон, картин 18 століття. От ми все це ретельно зберігали. Я працювала в хорошому колективі. Ми були як родина. Спілкуємося й досі».
Що найскладніше, а що радує
Коли ми запитали в Жанни Григорівни, що ж найтяжче в роботі музейника, то вона сказала, що це робота з людьми, завжди непросто налагодити контакт із групою.
«Екскурсовод – це артист. Провести екскурсію треба вміти, до неї ретельно готуються. Групи різні, люди всі різні. І треба зацікавити екскурсантів своєю розповіддю так, щоб слухали 45 хвилин чи 2 години з інтересом. Треба підібрати відповідний тон розмови, створити переходи від одного до наступного експонату, враховувати загальний настрій групи тощо. Тому найтяжче – це люди.
Ми працювали і з слабозорими та слабочуючими людьми, з дошкільнятами, школярами, офіційними делегаціями, часто треба було імпровізувати, коли ставили перед фактом, що екскурсія має бути 10 хвилин, а вона розрахована на 40, наприклад. Дуже високого рівня підготовки вимагали екскурсії для священнослужителів різних конфесій і різних релігій світу. Але у нас виходило, ми добре готувалися до всяких несподіванок».
А що ж найбільше приносить радість працівникам музеїв? – запитали ми.
«Найбільше задоволення приносить зацікавленість в очах відвідувачів і учасників екскурсійних груп, а також їхня вдячність за нашу роботу. Завше радієш, коли група дякує за розповідь, і не розбігається зразу, а люди ставлять запитання. Адже ми й працюємо для того, щоб зацікавити, щоб відвідувачі щось нове дізналися.
Так, як артист чекає аплодисментів, так екскурсоводу хочеться отримати слова вдячності. Було, що й аплодували».
Із розмови із Жанною Григорівною ми дізналися, що нині музейники працюють над темою від Міжнародної ради «Майбутнє музеїв. Відновлення і переосмислення». Дуже сподіваємося, що українським музеям, у тому числі й нашим місцевим, вдасться реалізувати усе задумане попри воєнні виклики.
Підготувала Галина Мінялук
