У тепер уже далекому, 2017-му році, коли Олег із Надією познайомилися, то й уявити не могли, які випробування їм приготувала доля. Проте вони витримали, щасливі бути разом і щиро розповідають свою історію з вірою в Перемогу.
Надія Безпалюк народилася та виросла у селі Дашинка. Після школи поїхала навчатися в Житомир в інститут медсестринства. Місць у гуртожитку її закладу не було, вона проживала в гуртожитку автодорожнього коледжу. Саме там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом Нестеренком.
Олег родом із Лугин, проте після навчання лишився працювати в Житомирі. Мріяв про сім’ю і, розуміючи, що в Україні знайти високооплачувану роботу важко, наважився поїхати в Чехію на заробітки. У 20 років Олег був призваний на строкову службу в місто Мукачево. Служив у прикордонних військах. Спілкування із Надією не припинялося, і юнак розумів, що це саме та дівчина, яку він хоче мати за дружину.
– Як зараз пам’ятаю, він казав, що демобілізується 15 квітня. А вже 7 квітня приїхав до мене на день народження і зробив пропозицію. Це було так приємно, неочікувано. Це був такий сюрприз, – розповідає Надія.
У вересні 2021 року молодята побралися, взяли спільне прізвище Нестеренко. Знімали житло в Житомирі, бо Надія працювала там у Центрі матері і дитини у відділенні акушерської реанімації та інтенсивної терапії. Олег пішов працювати на хлібзавод водієм.- Спочатку ковід усіх нас змусив нервувати, а потім і передчуття війни не відпускало. Я постійно говорив, що щось буде, бо новини не тішили. Проте ми жили, працювали і вірили в краще, – ділиться думками Олег. – 24 лютого я поїхав на роботу. Виїжджав рано, бо розвозив хліб в інші райони. Ми загрузили машини, але вже не поїхали нікуди. Вже о пів на шосту траси були переповнені, на заправках не було бензину, і ми пішли додому. Правда, вже наступного дня таки вдалося виїхати і розвезти хліб.
А Надія цього дня теж мала чергування, тому пішла на роботу, хоч і зі страхом, бо вже чула перші прильоти.
– Усі пам’ятають той день, коли прилетіло поблизу нашого перинатального центру. Я якраз змінилася, прийшла додому і ввечері почула такі новини. У нас практично з перших днів підготували укриття, туди спускали і меблі, і ліки, щоб про всяк випадок бути готовими. Звичайно, спускали і всіх жінок та діток. Першого березня це трапилось. Я спочатку думала, що вже ми не будемо працювати, проте п’ятого числа усім сказали прийти та розбирати завали, готувати центр до роботи. І вже восьмого березня лікарня запрацювала знов. Це так неочікувано, символічно і життєствердно, що лікарня, де народжуються маленькі українці, вистояла і працює далі, – ділиться думками Надія.
Олег другого дня повномасштабного вторгнення отримав дзвінок від військової частини із вимогою з’явитися у штаб. Так і зробив, бо почуття патріотизму йому позичати не треба. Він упевнено пішов боронити своє. Спочатку кілька днів був у Житомирі, а далі був направлений у Рівненську область. Затим – в Іванків, там охороняли Чорнобильську зону. У серпні 2022 року Олега Нестеренка перевели в комендатуру швидкого реагування. Цей підрозділ уже був бойовим. Певний час вони перебували поблизу Овруча.
– Моя перша ротація була в квітні 2023 року. Це був Куп’янсько-Лиманський напрямок. Перший справжній бойовий досвід. Перше поранення. У праву руку, осколкове. У фронтових умовах таке поранення вважається зовсім нескладним. За сім днів у польовому госпіталі мене пролікували і відправили назад, проте чутливість у пальщях зменшилась, – розповідає воїн.
14 червня 2023 року – велика радість для родини Нестеренків. Народилась донечка Вікторія. Олега тоді відпустили на 10 днів до рідних, а там невдовзі вже й була ротація. Три місяці Олег знову служив у своїй частині в Житомирі. Восени його прикордонний загін направили на Донецький напрямок.
– Ми були поблизу Авдіївки. Це була ротація, коли я протримався тиждень. Далі – поранення…
Воїн зупиняє розмову і довго дивиться десь далеко. Він ще й досі переживає ті події.
Чоловік розповідав про поранених побратимів, про загиблих. Під час виконання бойового завдання сам Олег також отримав осколкове поранення. Його тоді тримали молитви рідних, адже могло бути й гірше…
– Над нами літали рої дронів, працювали FPV-шки. Один летів прямо на мене. Я розумів, що це кінець, проте вирішив рятуватись до останнього. Розвернувся і побіг на нього. Він упав за мною, зачепивши мене лише осколками, – згадує воїн.
Олег Нестеренко отримав численні осколкові поранення: ноги, вуха, правої руки, обличчя, а також контузію. На нозі осколок зайшов дуже високо і пішов у кістку нижче. Тому джгут накладали максимально високо. На жаль, евакуація розпочалася аж увечері, коли дрони вже не такі активні.
– Я не все зараз пам’ятаю. Лише знаю, що лікарі казали, що не в джгуті справа, що ногу доведеться ампутувати через осколок, бо він роздробив усе… За три дні я був у Кураховому, потім у Покровську. Саме там мені ногу й ампутували. Потім перевезли у Дніпро, – непросто дається воїну розповідь.
– А я чекаю. Ми домовлялись, що він іде в наряд, це 4-5 днів чекати, потім Олег зателефонує. Та дзвінок був із чужого телефону. Свій Олег втратив десь на Донеччині. Він казав слово і мовчав. Я зрозуміла, що щось сталося, стала допитуватись. Каже: «Нога мінус». Я плакала. А він мене підбадьорював. Олег такий молодець, він реально тримався сильніше за нас. За кілька днів його перевели в Київ у лікарню в реанімацію, і я з донечкою туди поїхала, – ділиться Надія Нестеренко.
– Надія з Вікусею приїздили до мене щовихідних, – із сльозами радості розповідає воїн. – Друзі купили новий телефон, привезли, щоб був зв’язок постійно. Мене довго лікували, операції проводили почергово, щоб організм трохи оговтався. Найкращими ліками були мої дівчата, – ділиться наш Герой.
Ще коли був у лікарні, Олегу запропонували залишитись на службі у своїй частині.
– У травні 2024 року у мене було протезування у Львові у Всеукраїнському центрі воєнної травми Superhumans. Там пробув два місяці. Прооперували й вухо, бо була пошкоджена барабанна перетинка. Оперували закордонні лікарі. Тепер я людина-трасформер, як і багато хто з нас. Проте життя триває, хочеться жити і бачити гарне майбутнє своїм дітям, – ділиться Олег.
Лікування, а також протезування та обслуговування протезу Олег отримував безкоштовно.
Зараз воїн отримує пенсію у зв’язку з інвалідністю та продовжує працювати. Доводиться трудитися навіть у вихідні. В телефонному режимі він постійно на зв’язку з робочих питань.
Попри пройдені непрості випробування, Олег життєлюбний, позитивний у спілкуванні, має гарне почуття гумору. Його Надія – суцільний позитив. Ця родина не скаржиться, не шукає винагород чи визнання.
– Те, що в Олега немає ноги, ніяк не впливає на мою любов до нього. Я пишаюсь своїм чоловіком, бо він не відсиджувався, не чекав, а відважно боровся за майбутнє нашої сім’ї, донечки, нашої держави, – говорить Надія.
Сміються, розуміють один одного з пів погляду, радо розповідають про доньку, підтримують одне одного.
Щиро дякуємо воїну за його подвиг, низько вклоняємося. Дякуємо дружині за підтримку та терпіння. Разом вони зможуть усе!
І всі ми, українці, лише об’єднаними зусиллями зможемо перемогти ворога і здолати усі труднощі. Тому дякуємо живим, пам’ятаємо полеглих, донатимо і воюємо до Перемоги!
Любов Дем’янчук
