Війна невблаганно залишає глибокий слід на тих людях, кому довелося зустрітися з нею віч-на-віч. Втрати, біль і водночас сила духу – це лише кілька аспектів того, що дійсно означає бути військовим, особливо для тих, хто отримав поранення на полі бою. Розмова з таким воїном певною мірою розкриває його досвід, страждання та боротьбу з наслідками участі у військових діях.
Бесіда з військовим, який отримав поранення на полі бою, дозволяє нам краще зрозуміти, що таке війна. Це не просто офіційні цифри або заголовки в новинах, які ми читаємо. Це історія конкретної людини, що постраждала від війни, але зберегла в серці надію та віру в життя.
Михайло Мякота – житель села Дворище Хорошівської територіальної громади. За професією він художник-оформлювач. Займався ліпленням з різноманітних матеріалів, а також мулярував (робив печі, грубки), має золоті руки, які багато чого вміють і можуть.
До початку повномасштабної війни Михайло Григорович працював у Києві та допомагав сестрі доглядати за хворим чоловіком. Після повномасштабного вторгнення рф пішов служити в Збройні сили України. Під час виконання бойового завдання отримав поранення. Перебував довгий час на реабілітації та отримав групу інвалідності, пов’язану із захистом Батьківщини. Зараз пан Михайло звільнений із військової служби у зв’язку з досягненням граничного віку.
Ми розмовляємо про те, як Михайло Григорович потрапив у військо.
– Сестра каже :«Куди ти йдеш?» – Я сказав : «Треба. Я люблю Україну – це моє!». Другого дня великої війни я пішов у Києві й записався до ЗСУ. Потім мене направили на навчання на три місяці. І після цього я був у 243-й бригаді стрільцем.
Дороги війни пана Михайла були складними.
– Соледар, Бахмут, Кліщіївка. Був там недовго. День народження там провів, і вже на Михайла (ред. 21 листопада) все, – «бахнули». Але залишився живим, – так вийшло.
Спочатку вороги розбили наш кулемет. Командиру по ногах дало. Я був поруч, але мене не зачепило, «бронік» прикрив. Потім я взяв автомата, вискочив – три ворожі вибухи. Середній мене взяв. Таке життя… Години дві були ще на позиції. Медики ніяк під’їхати до нас не могли. Але пацани молодці, виручили. У Бахмут завезли, «заштопали».
Про військових і своїх побратимів Михайло Григорович розповідає так:
– Хлопці, здуріти треба, молодці. Є такі, що в перший день утікали, але їх там і не треба. А справжні воїни завжди поруч, завжди плече в плече, один одного прикривають. І не переживають – «ввалять» чи «не ввалять». Це люди з великої букви, це справжні Українці. Вони молодші за мене, я в батьки годився їм, але захоплювався силою їхнього духу!
Був випадок у Соледарі. Пішов я без автомата гілля наламати, щоб позицію прикрити. І тут як почали «валити». Я біжу. Кулі в дерева летять. Не знаю, звідки стріляють. Там розвідка була. Мені хлопці кричать : «Падай! Куди біжиш? Падай!». А я в повний зріст біжу. Кацапи звідти стріляють, а наші звідси. Я сам у шоці такому був… Потім взяв «лимонку» і зрозумів, що без бою не здамся.
Запитуємо пана Михайла, як повномасштабна війна змінила його погляди на життя.
– Я став дуже спокійним. Колись сварився завжди з рідними, а зараз такий спокій. Нікого не чіпаю. Я вже все побачив. Але, по факту, – як жив, так і живу. Єдине, що можу сказати, – я ще піду. Відновлюсь, правда, трохи і піду!
– Що б Ви побажали всім українцям?
– Слава Україні! Героям Слава! Поважайте ці слова і їх сенс. Захищайте своє до останнього. Поважайте тих, хто лежить під прапором. У нас має бути одна ціль – Перемога, щоб ті жертви були недаремними..
– Що Ви зробите після нашої Перемоги?
– Як би це не звучало, – я всіх розцілую! Але, знаєте, радості такої не буде. Це буде велике горе, це буде великий і довговічний траур. Скільки полягло побратимів, дорослих, дітей! Їх не повернути… Я знаю точно, що український народ не пробачить цього ніколи…
Історія Михайла переконує, що справжня міць полягає у внутрішній силі і волі людини, у відданості Батьківщині та вірі у правильність обраного шляху і справи, а не лише у фізичних якостях та зброї.
Маргарита Нестерчук
