Найбільший страх мого свідомого життя – опинитися в Росії. Вірніше, в русском мире. В якому можна опинитись, як показала історія, навіть не виходячи з дому. Цей страх я вперше відчув у 2004 році і він не залишав мене всі десять років, аж до Другої Революції 2014 року, коли, здавалося, ми нарешті вирвались. Але потім русскій мір прийшов до мене додому – в прямому смислі слова. А потім прийшов ще раз – уже в 2022, щоб остаточно вирішити питання: “стань русскім, або помри”.
“Що ти маєш проти Росії? Що вона зробила тобі поганого?” – запитували мене всі ті роки. Ну, це зараз всім (ну, майже всім) це зрозміло, а тоді… Як, наприклад, пояснити, що ти нутром не сприймаєш російську культуру – не лубочного Пушкіна з Толстим і Достоєвським, а саме глибинну культуру – з її культом п’янки, “понятій”, приблатньоної мови, рясно поливаної шансоном, що лився з кожної праски.
Так сталося, що “русскій мір” для мене – це блатняк Круга і Шуфутінського; приторна маскулінність “Любэ” з їхніми “батяня комбат” та “бабы, водка, гармонь и лосось”; примітив “Дальнобойщиков” і “Мєнтов”, нахрапистість “Брата”, Задорнов, який вчив пишатися тим, чого треба було б соромитись – а саме, тупістю, пофігізмом, тотальним роздовбайством і неуцтвом, які завдяки йому стали сприйматись як прояв особливої російської духовності: “нет, не понять этим тупым америкосам з ихними Гарвардами широкой души и смекалки простого русского мужика”. Рісскій мір – це вкорінене хамство, неповага до особистості, культ сили, зневажання культури і, зрештою, відсутність Майбутнього.
І саме тому всі ці роки я послідовно підтримував прозахідний курс – не тому, що на Заході життя заможніше, ні, – а тому, що воно інше. Для мене слово “Європа” означає не дешеву ковбасу і якісну сантехніку, а рівність перед законом, верховенство права, повага до особистості. Європа – це те, коли людина не тремтить від страху перед матюкливим бидлом, яке вважає себе Богом; коли вчителі не кидають в урну для голосування пачки бюлетенів за правлячу партію; коли поліція охороняє тебе, а не вибиває з тебе гроші; коли політики відповідають за свої слова і вчинки; коли твій президент – це найманий менеджер, який звітує про виконану роботу і вчасно іде з посади, а не вважає себе пожиттєвим власником країни і не переписує Конституцію під себе; коли людину поважають і сприймають такою, якою вона є; коли в тебе є впевненість у майбутньому.
Це саме ті цінності, за які віддвалали життя найкращі наші співгромадяни – за свободу, повагу і справедливість. Саме такого майбутнього я бажаю своїм дітям. І це саме те, що у нас постійно намагаються забрати.
На фото – картина дівчини з окупованого Луганська, яку вона назвала “Тошнит от России”.
На цій картині вона зобразила пекло – пекло бруду, безвиході, отруєного істеричною пропагандою дитинства, і все це – серед брудних оббльованих стін. Це те, в чому живуть наші люди в окупації. Це те, що готують всім нам, якщо не вистоємо…
Автор Ihor Lifanov, Житомир
Підготував Олександр Голяченко
