29-30 вересня 2020 року Україна і світова спільнота вшановують трагічні 79-і роковини початку масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру.
Свій Бабин Яр є чи не в кожному регіоні України…
Темна ніч окупації Хорошівського району розпочалась 12 липня 1941-го і тривала до 31 грудня 1943 року. У перші дні окупації німці конфіскували всі запаси продовольства. Згодом обклали населення податками. Жителі були зобов’язані платити податок з кожної особи, податок за «визволення» та «лікування», а за утримання корови, свині і навіть собаки та кішки. З лютого 1942 згідно з наказом місцевої управи населення зобов’язали здавати молоко та молокопродукти.
Першими жертвами нацистського режиму стали місцеві комуністи та радянські активісти. З особливою жорстокістю загарбники вбивали єврейське населення. За спогадами нині покійної жительки райцентру Віри Іванівни Нечипоренко (1920-1992 рр.), розстрілювати людей почали влітку 1941 року поблизу Кутузівського парку. Праворуч, де нині височіє пам’ятних Михайлу Кутузову, стояла велика кошара. Сюди фашисти зганяли жителів селища, а потім їх знищували.
Перші розстріли вчинили біля рову парку, тут розправилися з комуністами, керівниками підприємств, активістами та євреями. Один із приречених – 70-літній Янкель Лимонник − дивом залишився живим і в сутінках вибрався з могили. Родина Фурманів встигла виїхати в Коростень, а потім евакуювалася до Татарстану.
Вересень 1941-го став найкривавішим за весь час окупації району. Місцем поголовної страти єврейського населення обрали північно-західну околицю райцентру, ліворуч від дороги на село Дашинку, якраз навпроти іншого місця страти – активістів та місцевих комуністів. Ось така жахлива картина тих днів окупації: від центру селища, де гуртували приречених, по вулиці Володарського рухався скорботний марш колони старих, дітей, жінок з немовлятами на руках. Ці нещасні люди покірно йшли до місця розправи над ними.
Із свідчень уродженки Володарсько-Волинського, Ольги Яківни Шевчук (1923-2014 рр.): «Чоловіків змусили викопати глибоку яму-могилу. Під час одного з розстрілів чорнява молода жінка благала не вбивати її, бо вона ні в чому не винна. Щоб не було паніки серед приречених, поліцаї їй першій вкоротили життя. Щоб економити патрони, хворих, літніх і дітей кололи багнетами і ще живими кидали до ями в людське місиво. Мешканці селища та району переповідали одне одному, що декілька днів і ночей ворушилася земля на братській могилі».
На все життя запам’ятала картинку звірств жителька села Крук Нарциза Іванівна Гусаківська. Вересневої днини 1941-го п’ятирічна дівчинка йшла разом із мамою Леонтіною Бурківською з Іванівки до райцентру провідати тітку Антоніну. На околиці Володарсько-Волинського вони побачили жахливу картину: із землі виглядала голова вбитої жінки з довгим чорнявим волоссям, яка тримала на руках мертве немовля. Навколо на полі були розкидані шматки одягу, взуття, іграшки. Люди говорили, що згодом цю місцину зрівняли трактором.
Тими осінніми днями мученицьку смерть прийняли ні в чому не винні діти: місцеві 6-10-літні Міша Істор, Люся Гошер, Хая Вайнблат, Ушар Бірма з Рижан, Бузя Естерка з Топорищ та інші. За попередніми даними, на місці розстрілу загинуло кілька сотень євреїв.
Згідно з першим томом «Книги Скорботи України», такою була географія геноциду щодо євреїв у нашому районі: Володарськ-Волинський – 142 людини, Рижани, Ліски – по 3, Малі Горошки – 4, Федорівна (тепер Калинівка) та Кам’яний Брід − по 2, Писарівка, Кропивня і Коритище – по 1. Поліцаї знищували євреїв сім’ями: з родини Чаків − 9, Ферцерів, Кронштейнів, Лимонник – по 7, Вайнблатів, Грузманів, Найвельтів − по 6, Валахів, Розенблатів, Рабиновичів − по 4. Вдалося встановити імена 363 убитих, у тому числі 159 євреїв.
На єврейському кладовищі є братська могила, яка стосується періоду Другої світової війни. У ній наприкінці 1950-х перепоховали останки жертв нацизму, розстріляних у вересні 1941-го на околиці Володарська-Волинського. На обеліску – напис: «Здесь похоронены граждане поселка Володарск-Волынский, расстрелянные и зверски замученные немецко-фашистскими оккупантами в 1941г.»
Поблизу цього поховання на двох могилах є пам’ятники з червоного граніту. На одному значиться: Вулах Х.Х. (1900-1941), Вулах П.Х. (1904-1941), на другому − імена Чаків, Фермерів, Кронштейнів. Найбільш вірогідно, що тут поховані вбиті біля Кутузівського парку жертви нацистів.
З плином часу виникають питання: а чи всі останки закатованих були перевезені до єврейського кладовища? Сьогодення вимагає від нас повернутися лицем до тих жахливих днів окупації та віддати шану загиблим.
Ще однією трагічною сторінкою є історія розстрілу в урочищі Губкове. У 1942 році на залізничну станцію с. Турчинка із Західної Європи прибули євреї, в основному, інтелігенція. Перед ними поставили завдання – це звуження на європейський стандарт залізничної колії, а після виконання роботи їх обіцяли відпустити додому. Жили вони в бараках, важко працювали, що приводило до високої смертності. Померлих ховали на території сучасного костьолу, що у Новій Борові. Свідчить очевидець тих подій Яніна Олександрович ( 1911-1997 рр. ), уродженки села Старий Бобрик (свої спогади вона переказала онуці Ганні Скулинець, зі слів якої цю інформацію було зафіксовано): «Євреї жили в колгоспних корівниках, замкнені, тяжко працювали, були голодні та завошивлені». У 1943 році вона з малолітнім сином, якого від холоду сховала у пазуху, проходила тим місцем, де німці й поліцаї готували вбивство євреїв, яких, звісно, додому ніхто не збирався відпускати. Охоронець, побачивши мимовільного свідка, заштовхнув матір із сином до натовпу євреїв. Проте інший німецький солдат побачивши це, вивів жінку звідти й сказав, щоб вона утікала. Яніна із сином на руках бігла, не озираючись. Після розстрілу євреїв в урочищі тіла було засипано вапном, проте земля ще довго рухалась.
На місці загибелі євреїв лежить меморіальна плита, на якій написано: «Тут лежить невідома кількість убитих і серед них: раввин Моше Бен Іцхак та Яків Вогель-Вайс з міста Клойзенбурга (сучасне місто Клуж-Напока, Румунія). Вбиті 15 адара 5073 року (20 лютого 1943 року)». Цю плиту в середині 90-х років ХХ століття впорядкували і встановили із написом івритом родичі загиблих.
Історична пам’ять є визначальною частиною духовно-культурного самоствердження будь-якої нації. Саме така пам’ять зберігає шану до своїх героїв та фіксує діяння ворогів і пов’язані з ними трагічні події, щоб убезпечити майбутнє народу та держави.
Використано матеріали краєзнавчого дослідження «Наш край у Великій Вітчизняній війні (за ред. І. Цвіри, В. Панченка), науково-дослідницького проекту «Горошківський Голокост» С. Ткача (науковий керівник О. Ковальчук)
