Михасик ну ніяк не хоче їсти, а Василько весь час вилазить на паркан та виглядає маму. Юрка не вкладеш на денний сон, і треба пильнувати, аби він не розбудив усю групу. А Тетянка страшенно боїться лікарів і їхні маніпуляції, тому завжди ховається в «калачиках» на величезному погребі…
Це лише один фрагмент зі спогадів про трудові будні ветеранки педагогічної справи, багаторічної директорки Володарськ-Волинського дитячого садочка №2 Тамари Дмитрівни Пакіної.
Пані Тамара довгий час на заслуженому відпочинку. Вже й садочок давно реорганізований і перенесений в іншу будівлю, де вона теж працювала завідуючою, і саме селище перейменоване на Хорошів. Проте у її серці залишилися незмінними любов до життя, людей, вірність у дружбі, небайдужість до долі громади, держави, активність, працелюбство, турбота й щира повага до всіх оточуючих.
Усе найкраще увібрала від батьків
Нелегке, сповнене випробувань життя пройшла Тамара Пакіна. Народилася вона тієї весни, яка обіцяла Перемогу у Другій світовій, яка несла сподівання на краще життя. Це було 21 квітня 1944 року. Подружжя Надії та Петра Тичин із села Дашинка (тоді Володарськ-Волинського району) тішилися новонародженою донечкою.
(З донькою Тетяною та внучкою Наталею)
Тамара Дмитрівна згадує: «Жила наша родина завжди в трудах і турботах. Мама з татом працювали щодня допізна, а ми, дітлахи, виконували роботу вдома, гляділи менших братиків та сестричок. Ми з подругами дитинства Валею та Люсею зберегли дружні стосунки й по сьогодні. Спілкуємося із однокласниками, яких життя розкидало по Україні. Цінуємо цю взаємну підтримку. Нинішня російська війна в Україні наробила усім горя. У подруги Валентини на фронті загинув син, а наш однокласник Михайло, з яким завжди тісно листувалися, залишився на окупованій території…»
Хотіла працювати з дітьми
Тамара гарно вчилася у Дашинській восьмирічці. Потім повну середню освіту здобула у Володарськ-Волинській середній школі, куди щодня доводилося ходити пішки за 7 кілометрів. Закінчила Бердичівське педагогічне училище та здобула спеціальність «Дошкільне виховання». А в 1985 році отримала диплом про вищу освіту в Київському державному педагогічному інституті за спеціальністю «Педагогіка і психологія».
(Тамара Пакіна в першому ряду, друга справа)
Трудову діяльність розпочала вихователькою в Рижанському дитячому садку. Потім кілька років довелось Тамарі разом із чоловіком проживати у Запорізькій області, проте й тут вона працювала за спеціальністю. Коли у 1972-му році родина Пакіних із первістком повернулися на свою древню Горошківщину, то Тамара Дмитрівна працювала вихователькою у Володарськ-Волинському дитячому садочку №2. На роботу її приймав завідувач районним відділом освіти Костянтин Каменчук, колишній її вчитель у Дашинській школі. Він щиро побажав своїй старанній учениці успіхів у праці.
За любов до дітей, високу професійність, лідерські якості через кілька років Тамара Пакіна вже була переведена на посаду завідувачки цього дошкільного закладу. І успішно працювала на цій посаді аж до виходу на заслужений відпочинок.
Знають Тамару Дмитрівну багато поколінь дітей та їхніх батьків. Вона часто жартує, що вигляділа пів селища. Часто колишні вихованці зупиняють на дорозі, розмовляють, згадують різні кумедні історії дитинства. І тоді очі жінки наповнюються лагідністю й теплом. Скільки їх було, милих і дорогих хлоп’ят та дівчаток! З різними характерами. Зі своїми маленькими, на погляд дорослих, проблемами. Але ще й до сьогодні зігрівають серце пані Тамари їхні обійми й безпосередні прояви любові.
Трохи історії
Колектив, який очолювала Тамара Дмитрівна, був жіночим. Усі працівниці – від завідуючої до кухарок – щиро любили дітей, ставилися до них, як до своїх рідних.
А для того, аби зрозуміти, яку важку щоденну працю виконував колектив садочка, трошки зануримося в історію. Уже немає того будинку, де в 70-80-х роках минулого століття розміщувався цей заклад. На його місці зараз торговий комплекс «Союз». А через дорогу, де зараз у Хорошеві автостоянка біля приміщення поліцейського відділення і щоденний базар, були дитячі ясла. У групах налічувалося понад 30 дітей. До семи років усі вихованці знали букви, переважна більшість із них читали, рахували – були повністю підготовлені до 1-го класу. Групи розміщувалися в одній кімнаті. Кімната була й ігровою, і їдальнею, і спальнею водночас. Для сну розгорталися розкладні ліжечка, на них стелили постіль і вкладали дітей. Іноді навіть по двоє. Поспали – ліжечка згорталися, постіль збирали. Тоді ставили столики для прийому їжі. Діти поїли – столи прибирали, складали у куток, щоб було де гратися.
У ясла тоді сім’ї віддавали дітей із трьох місяців. Батьки працювали. А їхні малесенькі дітки лежали у спеціальному манежі, сповиті в пелюшки, як кокони. Загалом такої малечі теж було в садочку близько 30-ти. Якщо дитинка була на грудному вигодовуванні, то мама прибігала з роботи, аби її погодувати. Дуже часто мами були з мокрими блузами, а то й через верхній одяг просочувалося молоко. Тоді не було відповідних засобів гігієни, які жінки мають зараз. Треба дитинку погодувати, а потім мама має привести себе в порядок (для цього в садочку створювали умови) і бігти знов на роботу. Про сучасні підгузки тоді ніхто не знав. Тому треба було постійно слідкувати, аби дітки не були мокрими. Їм міняли пелюшки. Потім усе це прали, вивішували на вулиці сушити й використовували знову.
(У колі колег. Тамара Пакіна у першому ряду зліва)
На кухні були звичайні плити на дровах. Посуд мили в мисках. Якщо в садочку було до 200 дітей загалом, то можна уявити, який об’єм роботи лежав на працівницях закладу! Не було ні проточної води, ні каналізації. Діти ходили в туалет у горщики. І все це потрібно було тримати в належному санітарному стані. Дуже часто були перевірки з санстанції, районного методкабінету, відділу освіти. У тих складних умовах потрібно було забезпечити виконання усіх вимог. Як це було непросто!
Окрім цього, щодня проводилися різні заняття для дітей, екскурсії, ігри на свіжому повітрі. Першою помічницею завідувачки з організації навчально-виховного процесу була методистка Людмила Лисюк. А музичною керівницею була Людмила Осипова.
Робочий день завідувачки – це не лише освітні чи матеріально-технічні питання закладу, а й згуртованість працівників, задоволені діти і батьки. І якщо на свято Нового року потрібно зіграти роль Діда Мороза – то хто ж краще може це зробити за завідувачку, яка знає всіх своїх підопічних на ім’я.
Життя випробовувало Тамару Дмитрівну на життєстійкість. Чи встоїть? Не зламається? Вистояла! Здолала! І своїм прикладом надихнула багатьох.
(У хорі “Джерело”)
Підтримка в подоланні труднощів – спів
Складно було. І відповідальна робота, і дім, і родина. Але серед буденних клопотів мала пані Тамара віддушину – спів. Скільки себе пам’ятає, завжди любила співати. Має прекрасний голос, яким радувала й радує слухачів у складі хору ветеранів та ветеранок «Джерело» Хорошівського будинку культури. Жодне свято чи захід у селищі не проходять без виступу хору. І сьогодні жінка продовжує займатися улюбленою справою. Відвідує хор, де є старостою.
Її люблять і поважають у громаді. «Тамара Дмитрівна завжди у найважчих ситуаціях була відповідальною і людяною. Пригадую, як ми разом працювали ще в старому садочку. Я була тоді молода, але після робочого дня приходила додому зовсім безсила, бо навантаження було шалене. А Тамара Дмитрівна відповідала за дітей, за колектив, мала родину з двома дітками, ще й заочно навчалася. І ніколи не жалілася. Завжди усміхнена, привітна, людяна», – так розповіла нам колишня колежанка пані Тамари Зінаїда Шевченко.
А Раїса Михаленко поділилася таким: «Ми з Тамарою Дмитрівною працювали разом понад 20 років тому. Життя у неї було непросте. Проте вона жінка незламної волі. Була і є людяною, завжди привітною. У колективі вона знаходила підхід до кожного. І зараз я її рада бачити й вдячна, що можу з нею щиро спілкуватися».
Іде селищем сивочола жінка. З усіма вітається. У її світлих, сповнених любов’ю очах кожен може побачити дорозичливість, оптимізм та віру у переможне мирне завтра.
Підготувала
Світлана Федоренко
Матеріал створений за підтримки Волинського прес-клубу
