Кохання, стосунки, родина. Поняття завжди актуальні. А в період повномасштабного вторгнення набули ще більшого значення, особливо в родинах ветеранів. Як зберегти сім’ю — своїм досвідом на сторінках нашої газети діляться Сергій та Оксана Рогови. Обоє нині є членами ГО «Житомирська обласна спілка учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни “УВО”».
На рушничок долі закохані стали в 1998 році, мають дорослу доньку.
– Пані Оксано, війна у нас почалася навесні 2014 року. Як тоді в родині це сприймали?
Оксана. Знаєте, настрої були різні. Однак 24 лютого 2022 року розставило всі крапки над «і». Я прокинулася цього дня, а чоловіка немає вдома. Прийшов; на моє запитання: «Де був?» прямо не відповів, сказав: «Там, де мав бути», згодом прийшов із повісткою. До цього він служив в армії, тому одразу став розвідником. Спочатку в бригаді імені Івана Богуна, а потім в окремому батальйоні спеціального призначення «Дике поле».
Сергій. 24 лютого, коли стало все зрозумілим, я встав, одягнувся і попрямував у військкомат. Дружині сказав, що пішов «шукати роботу» (згадуючи, посміхається). У військкоматі була черга, я потрапив лише третього дня. Тільки тоді зізнався коханій. Я брав участь у боях за Харківську, Луганську, Донецьку області. У Луганській мене поранили, лікувався.
– Пані Оксано, Ви мали можливість евакуюватися?
– Мала, але не поїхала. Як це я поїду?! Він там, на «нулі», а я десь буду за кордоном сидіти?! Як це буде виглядати? Я не змогла… До останнього були з дочкою в Житомирі, виїжджали хіба на дачу. Я вдома маю ще три коти. Про них теж треба дбати. Чоловік казав, щоб я кудись поїхала. Категорично відмовилася.
– Як спілкувалися?
– У нас була домовленість, що він набирає. У відпустку їхав вісім разів, доїхав на дев’ятий (сумно хитає головою). І завжди телефонував перед тим, як іти на завдання, попереджав: «Не переживай, кілька днів зв’язку не буде». Ці «кілька днів» для мене були вічністю. Він повертався, телефонував, а я просто сиділа, плакала, слухала. І все. У нього був рік і чотири місяці безперервного «нуля». Я знала, що він є десь там, далеко. Така наша жіноча доля — підтримувати, не тікати від них, вірити.
– Що Вас тримало в той період?
Якщо я буду слабкою, то хто буде сильним? Для мене найстрашніше в житті, коли опускаються руки. От якщо я ще руки не опустила — все буде добре, справлюся. Свої руки я займала землею, «заземлилася» (сміється). Я пораюся – і голова вільна. Вирощувала все підряд. На дачі землі небагато, тому нам на їжу вистачало, а залишки роздавала.
– Як Ви сприйняли повернення чоловіка з фронту і до цивільного життя?
– Питання повернення вирішилося не одразу. Він отримав поранення за три дні до нового року, пролікувався. У 2023-му році його в Києві вже хотіли списувати, однак не погодився. Сказав: «Там мої хлопці, і я не можу» – і в березні повернувся на фронт. Згодом йому стало гірше, знову направили на лікування. І я не знала остаточно, чи він буде в Житомирі, чи знову поїде воювати. Нічого не знала. У березні 2024-го Сергію дали групу інвалідності. Він прийшов додому і сказав: «Я своє відвоював, не хочу і не можу підставляти людей. За мною ж ідуть». Крапку поставив чітко. Списався свідомо, бажання повернутися вже не було. Знаєте, вони там таке пережили… Коли ти йдеш за кимось і коли за собою ведеш, то ти несеш відповідальність не тільки за себе, а й за людей за твоєю спиною. Якщо ж людина вже не може захистити себе, то про яку відповідальність перед іншими можна далі говорити?!
– Наскільки Ваш чоловік змінився після повернення?
– Можу сказати, що змінився у кращий бік. Ми стали набагато ближчі. Почали цінувати кожну спільну хвилину. Ми відзначили своє срібне весілля (сміється щасливо) і стали дуже близькими. Чесно. Він знайшов побратимів, вступив в ГО «УВО» і мене забрав в організацію. Правда, я заяву написала через два тижні після нього. Чому не разом?! (Сміється) Я — жінка, і не завжди мені виходило ввечері прийти на збори. Причини поважні: діти, коти, борщ, город!
– Пані Оксано, Ваш секрет збереження родинного тепла який?
– Для мене — довіра. Більше нічого. Я не проти, коли Сергій із хлопцями-ветеранами затримується у справах. Додому на чай вже приходили. Впевнена, що це тільки початок. Я гостинна і люблю нагодувати, голодним нікого не залишу!
– Пане Сергію, який Ваш секрет стосунків?
– Узагалі секрету немає. Одружені 25 років, ніхто не заздрить, все добре.
– Дайте пораду чоловікам-ветеранам, як зберегти почуття.
– Порад не дам, бо люди різні. Знаю одне, що я її люблю, і вона мене любить. Ми дочекалися один одного. Ось і все.
Людмила Лобачова
Фото надане подружжям Рогових
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США»
