(#2 продовження)https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3002887700022767&id=100009046995780
Це мої нотатки днів війни. Події і роздуми, пережиті мною. Викладенні тут, як свого роду щоденник. Переважно для себе, аби гортаючи потім сторінку міг пригадати і знову відчути, щоб нічого не упустити, щоб нічого не забути. Але можливо вони також допоможуть комусь згаяти шматочок свого часу. 
 Для мирного населення війна починається з черг. Це я зрозумів, щойно вийшов з під’їзду. Черги були усюди: в банкомати, в магазини, овочеві ятки, в стрьомні продуктові вагончики і навіть у віконця з кавою. У віконця з кавою! Я йшов слизьким тротуаром до аптеки нагорі і минав криві вервечки із людей. Мабуть зверху вони були схожими на чудернацькі плями строкатого моху, що поріс на мокрому асфальті Подолу. Я вслухався у їхній шепіт, намагався розпізнати бодай слово… але скуті холодним, змоченим ранком черги вочевидь, як і я, поки не прокинулись і мовчали. Я не люблю черг. Я ніколи в них не стою, навіть якщо дуже треба. Для мене більше двох – це вже черга. А в черзі до аптеки я був мабуть десь так тридцятий. Я запитав хто крайній, і зайняв своє місце у її хвості. І справа не тільки у тому, що конче потрібно було купити ліків малому. Я просто хотів побути з людьми. Це було схоже на відчуття, коли ти засинаєш удень, і уві сні трохи підмерзаєш. І щоб трішки зігрітися, тягнеш на себе невеличкий шматочок ковдри. Я трішки підмерз. І мені потрібно було трішки укритись.  Черги під час війни, це свого роду площі у древньогрецьких полісах. Тут новини перетворюються на повісті. Із килимків правди і вигадки  розпускаються нитки пліток. Тут безкоштовно отримують крила чутки. Тут народжуються ідеї, викриваються змови, розкриваються таємниці, висуваються теорії і складаються плани. Тут ти стаєш частинкою спільного страху, маленькою молекулою паніки і ворсинкою відчаю. І лише щільність черги, як фізичного тіла, не дає усім цим елементам розпастися. Вона тримає їх укупочці, і вступивши у просту реакцію з атомами надії випаровує приємний дух відносної безпеки.  Я зайшов до аптеки десь через години дві. Замерз, як цуцик і викурив пів пачки цигарок. Проте за ці дві години дізнався, звідки наступають «рашисти», дізнався, що підірвали аеропорт в Гостомелі, почув, що треба було давним давно знищити кримський перешийок, що Зеленський «замість того, щоб підготуватися до війни катався на лижах у Буковелі», що родичка сивокосої пані у попелястому пуховому плащі залежна від інсуліну, що наші за ранок відбили дві атаки, і що в аптеці та сусідньому супермаркеті розрахуватися можна тільки готівкою. До речі, остання новина значно зменшила чергу.  Всередині аптеки було тепло. Навіть якщо з того, що мені потрібно уже нічого не залишиться, – подумав тоді я, – я хоча б трохи зігріюся. Тут також були черги, що розділялися на два короткі рукава – кожна до свого вікна, за яким білими вогниками шугали фармацевти. Відчуваючи, як за комір проникає тепло і розчиняє клятий лютневий озноб, я спостерігав за людьми. Вона робили те ж саме, що і завжди: відверто тупили, відміняли замовлення, не поспішали з рухами, в останній момент діставали гаманці, повільно раховували-збивалися-знову рахували гроші, комусь дзвонили і довго з’ясовували  назву пігулок. І спостерігаючи за цим усим неподобством я раптом зрозумів, що я не злюсь і не обурююсь. Кожна така невчасна оказія чергового покупця, навпаки, викликала у мене усмішку. І я зрозумів, що ці одвічні дратівливі нюанси коло кас, сьогодні, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року були наче сигнали з космосу від позаземних цивілізацій про те, що життя є! Життя іде! Життя триває! Від цього усвідомлення стало тепліше, ніж від кондиціонера у стелі.      Зі звуком порожньої гільзи на підлогу упав дріб’язок. Жінка намагалася його підняти і не змогла – у неї тряслися руки. І в цю ж саму мить я зрозумів, що люблю цю жінку. Зрозумів, що сьогодні моя любов до цих людей не знає меж. Я любив їх усіх. Я такий радий їх був бачити, говорити з ними, пригощати цигарками і підкурювати соєю запальничкою. Мені було так затишно під ковдрою черги. І що найстрашніше, я знав, що скоро доведеться прокидатися. Я купив усі ліки, що були у списку. Фармацевт, жіночка в окулярах і зачіскою «каре», поклала мені іще чогось, що може знадобитися для малюка. Пам’ятаю, що у неї не було решти. Я сказав, щоб вона не шукала. Але вона поклала мені ще вати, підгузок і якихось вітамінів. Вийшов повний пакет, і він не пролазив в аптечне віконце. Вона винесла мені його через двері. Я подякував і сказав, щоб вони трималися. Вона усміхнулася. Я зрозумів, що можна було цього і не казати. Вони і так трималися, і будуть триматися. Прості дівчата, що добре розбираються у ліках. Одні з тих, на кого злився в мирний час, що не так переходять дорогу, або повільно обслуговують. А тоді, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року вони стали моїми першими героями війни. Я їх любив. Як і всіх, з ким дві години провів у черзі. Поки спускався назад додому я розмірковував над тим, чому я не любив так раніше? Невже для того, аби сповнити своє серце любов’ю до тих, хто живе з тобою на одній вулиці, в одному будинку, в одному парадному нам потрібна війна? Гахнуло з боку Житомира. З парку, наче дим, здійнялося столичне вороння і завело над Телігою свою скрипучу пісню. Десь уже палахкотіли пожежі, розривалася земля і жорстокі боги приймали перші жертви. А йшов додому сповнений любові до людей і повним пакетом ліків.  Дорогою я ще зайшов у якийсь непримітний магазинчик коло зупинки, щоб купити сірників і туалетного паперу. Коли прослизав крізь оці дурнуваті пластикові, чи які вони там в біса, жалюзі на вході думав, що дзуськи я тут щось куплю. Але ні. Було усе, окрім хліба та води. Мужичок в міховій камізельці, з гарною українською мовою, усе спакував мені в інший пакет і кинув зверху іще два рулонна паперу, додавши, що його ніколи не буває забагато. Я розрахувався з ним готівкою. Він сказав, щоб я не переживав: продукти скоро доставлять і будуть доставляти й надалі. Я подякував йому за ці слова. Вони заспокоювали значно краще, ніж оте моє «тримайтеся». Мабуть щось подібне говорив Ісус людям на горі, коли ті не могли второпати, як він кількома кошиками з хлібом та рибою нагодує тисячі ротів. Але моя новонароджена, раптова і щира любов до ближніх зазнала першого випробування на міцність, щойно я перейшов вулицю.      Та жінка була вища від мене на дві голови, значно ширшою в плечах, а одна її долоня повністю огортала велику кавову чашку. Іншими словами, вона була дебелою. Говорила російською, повільно, після кожного закінченого речення затягувалася цигаркою. Це була продавчиня м’ясного магазину, у якому ми до цих пір не купували, бо там було дорого. Вона сказала, що магазин не працює. Я спитав чому. Вона запитала, невже я не бачу. Я запитав, що саме я повинен побачити. Вона відповіла, що я маю зрозуміти, що у неї обід. Я глипнув на годинник: була за чверть одинадцята. Глипнув на неї: тонкий «вінстон» і паруюче «маккофе» – поживний, ранній обід, нічого не скажеш. Я запитав, коли ж пані пообідає. Пані сказала, що через пів години. Я сказав, чи не могла б вона трохи раніше, бо у мене вдома маленька дитина і мені дуже треба. Вона сказала, що усім треба. Тут не посперечаєшся. Треба усім.    Я завжди з повагою ставлюся до курців. Я взагалі вважаю, що нас дискримінують гірше, ніж… ну ви зрозуміли. Якось, в іншому всесвіті, і в інший час, я зберу військо і вирушу захищати і визволяти усіх пригнічених і пригноблених курців на території інших країн, не спитавши, чи це їм потрібно. Просто вигадаю якусь маячню про «нікотиновий нацизм», перекручу історію сказавши, що вся земля належить тютюну і відтак усюди має бути «тютюновий мир», а усі країни мають дякувати Філіпу Морісу за те, що він їх створив і носити його ім’я.       Я сказав їй, що покурю разом із нею, якщо вона не проти. Вона промовчала. Я поставив пакет на парапет (вдалий початок для якогось хіп-хоп хіта), теж закурив і якийсь час ми мовчки дивилися чи-то на північ, чи-то на південь, чи-то на захід чи на схід, але кудись туди, де з якоюсь стриманою квапливістю щезали навантажені автівки. Я запитав, що мабуть у неї був важкий ранок. Вона відповіла, що я навіть не уявляю який. Вона з п’яти ранку на ногах і вже відпустила сотню людей. Як добре, що я не став із нею сваритися, горланити про захист прав споживачів і таке інше. Інколи просто треба покурити з людиною, щоб зрозуміти, що вона така ж сама людина, як і ти. Я сказав, що співчуваю їй. Вона на мене глянула і я відчув, як її сірий погляд вдячно погладив мої впалі від безсоння щоки. Вона викинула недопалок, відчинила магазин, впустила мене всередину і продала мені усе, що я вибрав. За цей час в магазин набилося багато народу. Вона так толком і не «пообідала». Я їй подякував. Вона відповіла мені українською. І я пішов, лишивши її «голодною» на одинці із новою чергою.     Ми точно нікуди не їдемо? Точно. Ти знаєш, що Гостомель бомбили? Читала. Але Київ не чіпатимуть. Не чіпатимуть Київ. Та ну. Ніколи. Та звісно. Це ж Київ! Київ не тронуть… І тут гахнуло у Броварах. У нас затряслися вікна і руки. Малий прокинувся і почав злякано кричати. Кіт, задерши хвоста, смітинкою шмигнув у ванну. Ми з дружиною завмерли серед кімнати і заціплено дивилися один на одного. 

(Далі буде… сподіваюся)

Симор Гласенко