Символічно, що 22 липня цього року останній пам’ятник російському полководцю на українській землі «впав». Зазначу, що все відбулося у цивілізований спосіб. У селищній раді прийняли рішення про долю пам’ятника, а працівники комунального господарства демонтували погруддя російського полководця Кутузова. Тепер його місце – на території історичного музею Хорошева, поруч із табличкою В. Володарського.
Не здивувався «колоніальному плачу» окремих жителів Хорошева після його зняття у головному парку селища. Коли читаєш окремі коментарі у мережі «facebook», то складається враження, що для окремих людей не важлива знищена рашистами сьогодні українська культурна спадщина. Для них важливе «колоніальноє наслєдіє» – погруддя Кутузову, що маячіло у середньовічному парку Хорошева.
Усі «символи присутності» (відомі постаті, які мешкали у нашому краї, у т. ч. й М.І. Кутузов) мають детально досліджуватись та вивчатись. Інформація про них має доноситись до широкого загалу у вигляді газетних статей, науково-краєзнавчих матеріалів, усіляких музейних експонатів.
Як Кутузов потрапив у наш край?
Маєток Горошки дістався Кутузову у 1792 р. Імператриця Катерина II «пожалувала» його полководцю з нагоди першої річниці підписання Ясського мирного договору. На той час (1792–1794 рр.) він займав посаду надзвичайного і повноважного посла росії в Османській імперії. Маєток «с 2000 душ мужского пола из бывших польських земель» включав у себе значну територію теперішньої Центральної Житомирщини (колишнього Володарсько-Волинського/Хорошівського району) та належав житомирському земському судді І. Дубравському. За участь у конфедерації цю власність у нього було конфісковано.
Існує легенда щодо цього земельного подарунка. Відвідавши одного разу імператрицю, Кутузов побачив на столі шкатулку, яка виблискувала і переливалась різнобарвними топазами. Дізнавшись, що це був подарунок із поліського села Волинської губернії, він став просити в знак нагороди за вірну службу «прісно-породної земельки в Горошках».
29 серпня 1802 р. М. Кутузов подав у відставку з посади військового губернатора Санкт-Петербурга. Безпосереднім приводом «неугодности» стало загострення кримінальної ситуації в російській столиці. Незабаром його сім’я, яка складалась із семи осіб, опинилась у тяжкому матеріальному становищі. У Кутузова залишився один вихід – поїхати у свій Волинський маєток, зайнятись господарством та поліпшити фінансовий стан родини.
Кутузов – не господарник
Уперше в Горошки Кутузов приїхав навесні 1803 р. Він надіявся, що його господарська діяльність триватиме недовго, а перебувати в поліському краї довелося майже три роки. Маєток стояв у чудовому мальовничому місці на високому правому березі Ірші, на колишньому городищі, неподалік від церкви.
А як господарював Кутузов у нашому краї? Не маючи ані досвіду, ані знань, він в основному спрямував свою діяльність у військове русло. У Горошках він побудував завод із виробництва селітри, а у Рудні-Горошківській – гамарню для виготовлення з місцевої руди гармат та ядер. Організував продаж щоглового лісу. На дозвіллі займався дослідами із розведення незвичайних для Волині олійних культур: сезаму (кунжуту).
Із його першого листа до рідних: «29 марта 1803 г. Здесь такая скука, что я не удивляюсь, что многие идут в монахи. Все равно жить, что в монастыре, что здесь в Горошках….». Такі почуття породжував колись дикий поліський закуток. Тут Кутузов жив невесело й одиноко. Єдиною розвагою для нього було полювання з собаками на зайців, лисиць, вовків.
Любовні походеньки Міхаїла Кутузова
Його дружина Катерина Іллівна приїжджати на Волинь не збиралась. Зазвичай, у листах вона натякала, щоб чоловік висилав більше грошей. Від нудьги Кутузов відвідував базари та, як написав історик, «часто заглядав на молоденьких полісянок»…
Любовні походеньки Кутузова у Горошках не закінчились. Коли він у жовтні 1812 р. перебував у Тарутинському таборі, генерал Беннігсен в одному з доносів писав Олександру I, що Кутузов нічого не робить і багато спить, причому не один… Із собою він привіз молдаванку, переодягнену козачком, «которая греет ему постель». Лист потрапив у військове відомство, і генерал Кноррінг написав у резолюції таке: «Это не наше дело. А что спит, то пусть спит. Каждый час этого старца неумолимо приближает нас к победе».
Повернення до любимого ремесла
4 липня 1805 р. імператор призначив Кутузова командуючим Подільською армією, яка вирушала в Моравію на допомогу австрійській, що йшла проти французів. Отож, господарник Кутузов із задоволенням покидає Горошки і відбуває у Санкт-Петербург одержати військові інструкції від Олександра I. Призначення в діючу армію було для Міхаїла Кутузова виходом із тяжкого матеріального і морального становища.
Останній візит полководця в Горошки трапився в травні 1812 р. після підписання мирної угоди з Туреччиною. У цей час Кутузов в оточенні доньки Катерини і її дітей відбув на відпочинок у волинський маєток. Саме в Горошках його і застала звістка про початок нової війни з Наполеоном, яка розпочалася 12 червня 1812 р.
«Великий» полководець та російська пропаганда
Коли на росії говорять про військову «велич» Кутузова, то мають на увазі, насамперед, Бородінську битву. Але давайте довідаємось про його воєнні здобутки та як характеризували полководця командири, що були поруч.
На початку цієї баталії росіяни мали стратегічну і чисельну перевагу. Але, як кажуть гравці в карти, «до козирного туза треба мати кілограми розуму», чого геть був позбавлений головнокомандувач російського війська Міхаїл Кутузов. Про розумові та професійні здібності Кутузова зневажливо висловлювалися його підлеглі, з яких пропаганда зробила героїв Бородінської битви. Негативну характеристику Кутузову залишили в своїх спогадах Раєвський та Ланжерон, але найбільш влучно та вичерпно висловився Багратіон: «Кутузов мав особливий дар битися невдало».
Трохи воєнної статистики. Співвідношення сил та втрат сторін у Бородінській битві. Люди. Російська армія – 153 000. Французька армія – 132 600. Гармати. Російська армія – 624. Французька армія – 589. Втрати. Російська армія – 58 000. Французька армія – 30 000.
Після битви армія Кутузова, що мала чисельну перевагу, залишила Бородінське поле і чкурнула світ за очі. Наближений до головнокомандувача полковник Толь швидко зліпив для царя низку переможних реляцій, у яких перетворив реальну поразку, щонайменше, у битву з нічийним результатом. Імперська пропаганда радо підхопила «похвалу начальству в доступной для него форме» і почала масово тиражувати байки Карла Толя. На росії й досі вважають Бородінську поразку мало не взірцем своєї військової доблесті…
Вірш М. Лєрмонтова «Бородино», що став вершиною шовіністичної пихатості, виглядає досить кумедним. Згадаймо, «- Скажи-ка, дядя, ведь недаром Москва, спаленная пожаром, французу отдана?» Про спалене місто поет написав так: «Не будь на то господня воля, Не отдали б Москвы!».
Отож, ще від 19 століття на росії почали опановувати технологію перетворення реальних поразок на міфічні перемоги. До прикладу, яскравим взірцем цієї технології є бої за Севастополь у 1854-1855 рр., коли росіяни здали місто супротивнику, потопили свій флот і назвали усю цю ганьбу ««героической обороной».
Апогеєм російських фальсифікацій, фейків та відвертої брехні є теперішня кремлівська пропаганда в особі так званих журналістів: скабєєвих, папових, кісєльових, соловйових та інших пташиних послідів. Саме ця пропагандистська зграя через екран телевізора щоденно зомбує свій people та робить із нього слухняне стадо, готове йти воювати на чужі землі та убивати мирних жителів.
А нам, українцям, своє робити. Відмовлятись від колоніального минулого, розбудовувати власну суверенну державу, утверджувати у монументах своїх героїв та якнайшвидше перемогти у російсько-українській війні.
Олександр Голяченко, краєзнавець
