У Хорошівській громаді станом на 25 жовтня стоять на обліку в Центрі надання адміністративних послуг 1093 внутрішньо переміщені особи. Із них 375 – діти. Селищна рада і її підрозділи в межах компетенції й можливостей надають всебічну допомогу переселенцям. Проте у кожного і в кожної з тих, хто вимушено покинув рідний дім, своя життєва історія, свої травми, втрати… Але це наш спільний біль і спільні втрати. Бо переселенці – такі ж люди, як і ми, і ніхто в умовах повномасштабної війни ні від чого не застрахований.

Нещодавно в редакцію завітав літній чоловік. Представився, що він переселенець з-під Бахмута. Проживає в Хорошеві разом із дружиною. Він приніс подяку від своєї родини селищній раді, нашим медпрацівникам, сусідам, з якими проживають поруч, усім, хто їм допомагає. А ще на аркушах у клітинку були поетичні рядки про війну, про переживання, втрати, смерті, про надію і сподівання на Перемогу, на мирне життя.
Коли ми познайомилися із цією родиною ближче, то побачили, що до нас у громаду приїхали дуже добрі люди, які не замкнулися у власному горі, у власних втратах, не озлобилися, а зберегли тепло душі й щиру вдячність тим, хто готовий прийти на допомогу в біді.
Літнє подружжя – Клавдія Сергіївна та Федір Григорович Черненки – нині винаймають приватний будиночок у Хорошеві неподалік від річки. Вони раніше мешкали в Покровському під Бахмутом. Спільно прожили уже 57 років. Виростили дітей, мають онуків, діждали правнуків, жили і все життя трудилися.
Війна у їхній дім прийшла ще із 2014 року. Місцевість весь час перебувала на лінії зіткнення української армії і ворожих окупаційних військ. Понад 8 років вони проживали в складних умовах воєнних дій, коли щохвилини могло статися непоправне. Проте працювали, господарювали. Мали прекрасний власний будинок, підсобні споруди, гаражі, тримали господарство, займалися бджільництвом. Проте уже після повномасштабного вторгнення, коли почалися «прильоти» у двір, і в будинок, вони змушені були терміново тікати із рідних місць. Спочатку ховалися у погребі власного будинку, а потім тікали, рятуючись від смерті, і залишилися, в чому були. Будинок нині зруйнований. Усе, що наживали тяжкою працею упродовж життя, втрачено.
Клавдія Сергіївна розповідає:

  • От хочу я щось спекти. Починаю замішувати тісто і думаю, що вдома у мене і качалка була, і ситечко, і безліч усякого кухонного начиння. А тут я нічого не маю, і треба все починати спочатку…
    Але попри тяжкі думки і дуже невтішні новини з рідних місць, люди намагаються жити і віднаходити якусь втіху, відраду, щоб жити далі.
  • Я стала малювати і складати вірші уже після 60-ти років, коли захворіла, – ділиться наша героїня, – якось воно само собою сталося. Раніше мені було все ніколи таким займатися – робота в місцевому колгоспі (майже 20 років керувала тваринницькою фермою), домашнє господарство, діти, родина – доводилося працювати весь час. Я ще із шести років уже трудилася. Хіба що відривала трохи часу на вишивання. Було у мене багато вишивок, які любила дарувати. Багато залишилося там… Про те, щоб займатися творчістю, – такої можливості я не мала. І не знала, що це в мені є. А ще, коли почалася війна в 2014-му і доводилося жити в постійній нервовій напрузі, стала ще більше малювати і писати. Вірші, як правило, приходять до мене вночі, у них – мої думки і хвилювання. А малюнки теж передають те, що я переживаю. Вдома залишилося у мене понад сто різних картинок.
    На стіл жінка кладе два малюнки на клаптиках шпалерів, створені уже тут, у Хорошеві, простим олівцем.
  • Ось птиця. Бачите, як у неї пір’ячко настовбурчене, чубчик піднявся? Вона вся в тривозі, злякалася сирен. Навкруги українське село, хати, квіти, мирне радісне життя. Але виють сирени тривоги…
  • А ось ця картинка «Квіти надії». Оце я в лісі й не знаю, куди мені йти. Я знайшла озерце і себе питаю: «Куди мені бігти, що робить?», – пояснює свої художні твори Клавдія Сергіївна.
  • А як народжуються ваші римовані рядки?
  • Я маю хворі ноги. Погано ходжу. Якось ми з чоловіком пішли потихеньку прогулятися. І ось річка. Там валуни граніту. Водичка прозора, видно дно. На дні пісочок. І йшли люди з похорону. Загинув солдатик. Йшли мужики і плакали. А ми це все пережили… І я цей вірш за 40 хвилин написала.

Тихо-тихо біжить річка,
Свої води котить,
Бережочки омиває
і славу співає.
Там граніт лежить на дінці,
крепкий, без муляки,
І що в річці там на дінці –
все відображає.
Дерева ростуть високі
на гранітних камнях,
Вітерочок там гуляє,
теплий і ласкавий.
В лісі пісеньку веселу
пташечки співають.
Бережочки, бережочки,
поросли ольхою
І високою травою,
густой осокою.
Там шумлять високі верби
і ростуть берези,
Меж високою травою
пробігають стези.
Лежить встелена доріжка
із гранітной крошки,
А доріжка пробігає
в посьолку окрузі.
Той доріжкой всі шагають,
мої рідні друзі.
То доріжка наша рідна
мами-України,
То доріжка, де чекають
додомоньку сина.
Де з проклятою війною
ллється кров, як річка,
Де воюють наші хлопці –
хоч то день, чи нічка.
Де їх времячко застало
к рятівному бою.
Рано, рано зірка встала,
день почався новий.
І русявая Ганнуся
на камінь ступала,
Босі ніженьки Ганнусі
вода омивала.
І шепоче річка тихо
своїми словами:
«Скоро, скоро
все скінчиться,
жалій брата й маму.
Перемога, перемога, –
все буде за нами!»

  1. 07.2022
  • Все наше життя вирване з корінням. І нам тепер дуже тяжко. Але дякуємо добрим людям, що нам допомагають. Ось плитку нам дали. Тут у Хорошеві живуть хороші люди, добрі, співчутливі. Дякую керівництву громади за чутливість і увагу. Іще ми вдячні працівникам лікарні. Ми зверталися в кінці липня. Дуже вдячні лікарям і медсестрам. Вони допомогли нам пройти всі процедури. Особливо вдячні нашій сімейній лікарці Катерині Василівні Стецюк і медсестрі Наталії Володимирівні Майстренко. Сімейна лікарка потурбувалася, щоб нас прийняли і деякі процедури провели безкоштовно. І гарно нас прийняв і допоміг травматолог Сергій Іванович Никитюк. А ще ми дуже вдячні своїм сусідам Лавринчукам Аліку і Раї, Опанасюкам Дімі і Галі, Музиці Наталії, Оришич Олені Олексіївні, Тані Опанасюк й іншим. Вони та інші сусіди підтримують добрим словом, діляться огірками, помідорами, одягом, усім, чим можуть. Дякуємо перукарці Оксані Сидоренко, яка приходить і робить нам послуги на дому безкоштовно. Дякуємо хазяйці будинку Оксані Олексіївні Тичині. Велика їм вдячність, що допомагають нам у такий тяжкий час.
    Розмова у нас була непростою, адже людям важко розповідати про те, що їм довелось пережить, бо це великий біль. Але дуже сподіваємося, що у цій страшній війні ми здобудемо жадану Перемогу, відбудуємо Україну й потихеньку загоїмо наші рани, знайдемо відповіді на усі запитання, і навіть птахи будуть спокійно жити і не хвилюватися через сигнали тривоги.
    Надія Панченко