***
Уяви собі, що ти прийшов у гості до когось, хто тобі справді симпатичний. Сіли ви за стіл, і тут господар ставить перед тобою тарілку… ну, скажімо, зовсім неїстівного. Ти, хоч і шокований, але ще сповнений надії на нормальні стосунки, чемно кажеш:
— Пробач, але я таке не їм. Мені від цього зле. Будь ласка, не принось мені подібного більше, в жодному вигляді.
Господар киває, мовляв, зрозумів. Іде на кухню. А потім повертається знову — і знову ставить перед тобою ту саму гидоту, тільки, може, на новій тарілці. І так пахне… що хоч вікна відкривай.
Ти здивовано дивишся, думаєш: може, я якось не так висловився? Може, треба чіткіше сказати?
— Послухай, я не можу цього навіть нюхати. Це шкодить мені. Я прошу — більше не треба! Це нищить наші стосунки, справді.
Господар знову киває, знову обіцяє, що все зрозумів, йде на кухню… І знову приносить те саме. Може, з зеленню зверху.
І от саме в цей момент, коли ти залишаєшся за тим столом, хоча вже тричі пояснив, що не можеш це терпіти — ти мовчки погоджуєшся на правила гри. Ти вже не протестуєш насправді — ти просто залишився. І саме це бачить господар.
Він бачить: приносити гидоту — можна. Ну, трохи покапризуєш, трохи посопиш носом — але ж сидиш далі. Значить, усе влаштовує.
А от люди, для яких така “гостина” — табу, діють інакше. Вони встають, дякують і кажуть:
— Досить. Спасибі, але піду туди, де на стіл кладуть хліб з душею, а не щось із помийної ями.
Усі ці «я ж сто разів казав, просив, пояснював — а толку нуль» — це просто шум повітря. Якщо ти досі сидиш — значить, тебе влаштовує. Можеш скільки завгодно говорити про біль, несправедливість, неповагу — але сидиш. А отже, погоджуєшся.
Тому якщо ти опинився в ситуації, яка тебе руйнує, принижує, ображає — і нічого не змінюєш — значить, саме це ти зараз обираєш. І пам’ятай: з гідністю не подають того, чого не варто їсти.
“Життя, яке воно є”
Підготував Олександр Голяченко
