Із Папою тяжка ситуація. Патова.

Це не його персональна криза.

Це криза Церкви як інституції, яка фатально не здатна увійти в тканину новочасся. На жодне животрепетне питання людства – від сексу до війни – Церква не спроможна дати утилітарних відповідей сучасній людині.

Церква як миротворець – капітулювала.

Концепція полюби ворога є руйнівною й життєво небезпечною. Концепція прощення ніяк не корелюється з покаранням зла і торжеством справедливості.

Церква як глашатай всеохопної Любові так і лишається непідйомним абсолютом, який неможливо застосувати в загроженому стані.

Церква як регулятор моралі – дискредитована остаточно. Бо мораль стала різновидом лицемірства.

Церква як духовний феномен – віджила. Бо людина не мусить вірити в непояснюване. Людина взагалі не мусить вірити.

Церква як благодійник – деактуалізована. Бо давно втратила прерогативу творити добро й опікатися стражденними.

Церква як Тіло Христове – звучить поетично, та механічна ритуалізація затулила літургійність і перейшла в розряд данини традиції.

Церква як дисциплінатор – замахала. Ще з епохи інквізиції. А зараз – поготів, позаяк культ особистісної свободи інтронізований на наступне століття мінімум.

Церква з Папою, який курвегу дугіну трактує невинною жертвою війни, невинно лишилася в брошурках, де лев лижеться з антилопами в едемському саду, а частка “не” стократ перевищує слово «щастя».

Церква з Папою, який не може вистрибнути з патерну страждань і терпінь, не має що путнього сказати людині ХХІ сторіччя, яка сповідує повноту життя і цінування кожної миті, яка за мить може обірватися.

Папі варто вийти з броньованого папамобіля й прогулятися станцією Чаплине. Може, щось проясниться й закортить на схилі літ емігрувати в страну невинних жертв.

Засадничу кризу Церкви не вирішить, зате виглядатиме переконливо навіть для агностиків.

© Ostap Drozdov 

Підготував Олександр Голяченко