Какая разніца?

На початку війни мамина подруга залишила окуповану Запорізьку область і виїхала до Польщі. Днями вона повернулась. Щиро кажучи, ми хвилювались, бо їхати в кацапське лігво – це, якось так, не по собі. Але виявилося, що «нічого страшного» там немає. Окупанти роздають гуманітарну допомогу – щоправда, не всім. Не стріляють. Можна спокійно їздити в Донецьк (так склалось історично, що наше село і колишній районний центр розташовані якраз посередині між Донецьком та Запоріжжям, тому всі діти й онуки наших селян живуть або там, або там). Ще (о щастя!) з’явився доступ до «Однокласників». І наостанок – фраза, від якої нас усіх покоробило:

– Ти знаєш, тут нічого не помінялося. Все, як було. Жити можна.

– Зовсім нічого не помінялось?

– Ну, української пенсії немає, але можна зробити російський паспорт і отримувати російську. Ще часто немає світла, води та інтернету. Але все добре. Як раніше.

Донька і онучка цієї жінки так само вирішили повернутися з Польщі додому. Чому? – бо дитині треба в школу. В російську школу, Карл, із завезеними з-за порєбрика вчителями, російською програмою і російською зомбі-пропагандою в дитячі мізки. Але «какая разніца»?

Супротив окупантам на Півдні – це справа небагатьох. Тих, хто піднявся вище над тріадою «спать-жрать-с…ать». Тих, для кого є різниця, який прапор майорить над твоєю головою і громадянином якої країни ти є.

Навесні 2014 року в Донецьку мій знайомий, якого я вважав надзвичайно розумною і освіченою людиною, заявив: «Я не бачу трагедії в тому, що тут буде Росія. Я був громадянином СРСР. Зараз я громадянин України. Прийдуть росіяни – я візьму російський паспорт. Прийдуть американці – візьму американський». Він і досі вважає це мудрістю. Я, «радикал» і «націоналіст», вважаю це безпринципністю.

Багато моїх земляків і досі живуть за принципом «какая разніца». Навіть ті, хто цього року втратив усе внаслідок російської агресії. Багато з них досі «над схваткою», «нє за етіх, нє за тєх», «головне, щоб був мир» і т.д. У 2014 році Донецьк не був зовсім проросійським. Більшості його мешканців було абсолютно все одно, хто переможе – «лишь бы была стабильность, работа и чтобы пенсии платили». Те ж саме я зараз бачу на Запоріжжі.

Звісно, «какая разніца»?

P.S. Я не тільки читав «Важко бути Богом» Стругацьких, але й дивився обидві екранізації цієї книги. Так от, головний лейтмотив, який тяжіє над диким і забобонним світом середньовіччя, звучить так: «там, де торжествують Сірі, до влади зрештою неодмінно прийдуть Чорні». Цей урок ще досі не вивчений.

© Іgor Lifanov

Підготував Олександр Голяченко