– Але хіба ж вони не пам’ятають, що в 1954-тому році Радянський Союз, забравши в України Ростовську і Бєлгородську області, віддав нам Крим, щоб ми його оросили, привели до ладу, озеленили? – здивувалася Марта.
– Ну бачиш, значить, не пам’ятають, – розвела руками дочка.
– Та як згадаю собі лише, скільки людей тоді загинуло, то аж серце завмирає.
– Яких людей? Чому? – не зрозуміла Галина.
– Для того, щоб побудувати Каховське водосховище для зрошування кримських земель, було виселено велику кількість жителів. Хіба ти не знаєш про це?
– Ні, не знала.
– У-у-у, а скільки ж їх там загинуло! Ні, звичайно, багатьох виселили, але там цілі села, селища і міста постійно повставали проти радянської влади. З ними ніяк не могли справитися і приборкати, то багатьом громадам навіть не повідомили про виселення – і вони просто потонули. Приблизно коло п’ятнадцяти тисяч людей, а можливо, й більше! Їх ніхто не рятував.
– Та це просто жахливо! – вхопилася руками за щоки Галина. Та інформація ніяк не вміщалася в голові.
– А скільки звірини всякої загинуло! Ще ті, що великі, може, й виплили десь потім та порятувалися. А що ж казати про дрібненьких звірят, наприклад, їжачків?
– Як же так? Чому? – дивувалася Галина.
– Та тому, що сплановано все було заздалегідь. А скільки перелітних птахів загинуло тоді!
– А яким це чином зв’язано з Каховським морем?
– Птахи ж, бідолашні, верталися до рідних гнізд, а їх уже було потоплено. То вони кружляли-кружляли над своїми домівками та так і гинули, потонувши у хвилях нового моря. Скільки лелек тоді загинуло, один Бог знає! А лебедів! А всякого іншого птаства!
– Як же так? Чому про це ніхто не подбав? Складається враження, що хтось дуже вже спішився затопити цю територію. Але чому? – дивувалася Галина.
– Там жили нащадки козаків! Вони не могли змиритися з існуючим ладом. Там часто відбувалися повстання. Це ж все – історичні території! Там, на дні Каховського водосховища, похована наша колишня козацька слава…
– Ти маєш на увазі тих людей, що загинули?
– Не тільки. На дні водосховища навічно поховані дев’яносто сіл і міст, козацькі церкви, редути, амуніція. Там затоплена козацька Січ, Великий Запорізький Луг – історична територія, символ вольниці. Лиш Хортиця й лишилася. Це наче ціла велика і багата країна щезла з поверхні землі – була і нема. Там до затоплення рибою і звіром аж кишіло.
Галина слухала і вухам своїм не вірила. Адже була колись на півдні України, років двадцять тому, бачила Каховське море і не здогадувалася про те, чим насправді була в минулому ця територія для нашого народу. А була вона колискою українського вільного духу і щедрості душі.
– Як я не здогадувалася про це раніше? – запитала Марта наче сама в себе з виглядом людини, яка щойно зробила велике відкриття.
– Про що, мамо?
– Ти розумієш, вони ж повторюють той самий сценарій! – вигукнула Марта. Вона наче бачила перед собою щось зовсім інше.
– Хто ж? – не зрозуміла Галина.
– Росіяни! – впевнено промовила мати. – Це той самісінький сценарій, що був у 1939-тому!
– Що ти маєш на увазі?
– Так само окупували територію Західної України: спочатку вони дезорганізовували армію, брали у свої руки владні інституції, захоплювали ратуші, суди, поліцію, а тоді проводили несправжні референдуми і фальшиві вибори, на яких використовували привезених для цього людей зі сходу України. Ти розумієш? Фальшиві референдуми і вибори!!! Як і тепер чинять!!!
– Якщо то правда, то це дійсно ідентичні події! – ошелешено подивилася на Марту дочка.
– Як я раніше не здогадалася?! Події повторюються!
P. S. Уривок з роману Вероніки Мосевич “Біжи, Мартусю!”.
Ця книга стала переможцем Міжнародного літературного конкурсу Коронація Слова – 2021 у номінації “Міжнародний вибір. Німеччина”.
Підготував О. Голяченко
