– Немає настрою, щоб веселитися, чогось хотіти. Єдине, чого найбільше хочеться, – це закінчення війни і щоб наші чоловіки повернулися додому. Єдине, що тримає, – діти та онука. Вдень ти сильна, а вночі плачеш у подушку, а в сусідній кімнаті плаче твоя донька, бо її чоловік також на війні, – ділиться Марина Никитенко.
Родина Никитенків проживає у селі Поромівка. Марина та Сергій познайомилися у далекому 2002-му. Тоді юнка мешкала в Миколаївській області, приїхала в гості до хрещеної в Поромівку і знайшла тут свою долю. У 2003-му році пара відгуляла весілля, а вже за рік з’явилася донька Діана, згодом і син Олександр.
Родина жила добре, завжди ладнали одне з одним, спільно шукали рішення якихось проблем. Та війна внесла свої корективи у звичне життя. За місяць до початку повномасштабного вторгнення Марина поїхала на роботу в Чехію, звісно ж, підписала контракт. А чоловік уже 26-го лютого був мобілізований. Старша донька навчалася у Житомирі, добре, що якраз мала канікули, бо син залишився би вдома сам.
– Кілька разів Сашко ночував у родичів, проте сказав, що хоче бути вдома. Там його кіт, корова, своя хата… 13-річний хлопець самостійно доглядав худобу. Ми пропонували продати, а він навідріз відмовлявся. І я казала, що покину ті заробітки й повернусь, проте діти вмовляли добути до кінця. І так вони з братом удвох нас чекали. Перша відпустка чоловіка, то було щось неймовірне. Мене ще в Україні не було, а син десь катався на велосипеді. Йому зателефонували, що батько вдома, то Саша геть і велосипеда кинув, біг щасливий додому, – веде розповідь пані Марина. – Я вже аж через дев’ять місяців приїхала додому, тоді й побачила чоловіка.
Сергій Никитенко був призваний у 95-ту бригаду, там служить і досі. За три роки війни найдовше був на Донецькому напрямку. Зараз його частина знаходиться на Сумському напрямку. Сергій має звання сержанта. Він рідко щось розповідає дружині, більше про нього розказують вдячні побратими та командир:
– Я спочатку дуже боялась, але перейняла досвід доньки. Вона вже їздила до чоловіка, бо зять воював також на Донецькому напрямку. Я купила квитки і поїхала в Краматорськ, потім і в Слов’янськ. Саме там, як вечеряли всі разом, командир дякував нам за такого чоловіка, котрий рятував життя побратимів. Він водій, і це так непросто проїхати там, де інші бояться. Казали побратими, що він народився в сорочці.
За самовідданість та високий професіоналізм, проявлені під час захисту України, Сергій Никитенко був нагороджений відзнакою «Хрест Пошани 95-ї окремої десантно-штурмової бригади». Від командира військової частини, де служить чоловік, Марина Никитенко також отримала Подяку.
Зараз, на жаль, вона рідко чує чоловіка. Зв’язок дуже поганий. Добре, коли ввечері можна його почути, а бувають дні, коли воїни на виїзді, тоді взагалі доводиться чекати. Це, певно, знають лише дружини та мами, як то лягати спати із увімкненим інтернетом і звуком, бо те повідомлення чи плюсик навіть уночі не турбує, а гріє.
– Як Сергій любить свою онуку! Він ладен усе для неї віддати. Заради посмішки дітей ми мусимо все перетерпіти й витримати, проте це дуже важко. Все маєш робити сама, все вирішувати сама. Знаєте, як боляче дивитись, як син по відеозв’язку питає у батька, як завести бензокосу, як працює пилка, щоб різати дрова, як ремонтувати проводку, бо світло зникло… Наші діти не заслужили такого. А ще боляче від того, що навіть родичі і друзі перестають тебе розуміти, бо у них ніхто не воює. Ти лишаєшся сам із проблемами… І виговоритися можна тільки чоловіку, а розумію, що у нього там не легше, – ділиться пані Марина.
Тому що роботи у Марини Никитенко тут немає, то назріває необхідність знову їхати на заробітки за кордон. Проте і дітей залишити самих теж не хочеться. Тим паче, зараз син потребує знову операції – потрапив у ДТП і тепер лікують наслідки. Отак, не за власної волі, діти у родинах військових раніше за ровесників дорослішають.
Найкраща підтримка для наших воїнів – то сім’я, котра чекає. А для родин військових гарною підтримкою було б добре ставлення суспільства, розуміння. Вони ж не з власної волі ставлять життя на паузу, відкладають плани, мрії, відпочинки, ремонти…. Будьмо вдячні нашим воїнам, дякуймо їхнім родинам! Не втомлюємось донатити, працювати на Перемогу. А вона обов’язково буде!
Любов Дем’янчук
